Тіло

Для порталу "Освіта Нова"

Дітям дуже цікавий світ навколо, те, як він влаштований, і як побудоване власне тіло. Діти змалечку ставлять питання:
Що це в мене в животику бурчить?
А як гояться подряпини?
Чому нігті весь час ростуть?
Що таке гикавка?
Навіщо потрібні родимки?

Власне тому в БеркоШко і анатомію, і фізику викладаємо з першого класу, відповідаючи на всі ці запитання.
Не варто сподіватися, що все, що ви розкажете в 7-10 річному віці, залишиться в їхній пам’яті на все життя. Скоріш за все ні. Тому для того, щоб знання дійсно добре вляглися, до одних і тих самих питань доведеться повертатися постійно, через кожні два-три роки, поступово ускладнюючи опис. Втім знайомство дітей змалечку з будовою тіла, фізіологією, так само як і з законами фізики чи історичними процесами, закладає певну манеру мислення, привчає до більш уважного спостереження за собою і світом, плекає щось на кшталт наукової інтуїції, завдяки якій кожне наступне повернення до теми буде дедалі більш ефективним.

Але щоб пояснити щось дитині, треба спершу самому добре розібратись в питанні, а тоді перекласти на зрозумілу мову, уникаючи спеціальних термінів.
Здається, мені дуже пощастило з поєднанням обставин для цього: з одного боку, анатомія була моїм улюбленим предметом в школі, і з тих пір лишилась однією зі сфер підвищеної цікавості, але водночас, не стала фахом, тому мені цікаво було занурюватись в ці питання, розбираючи від азів.

Я проводила заняття з анатомії в різні роки, в 1 і 3 класі БеркоШко, власне, за мотивами цих занять нещодавно вийшла друком книжечка “Тіло”. В старших класах БеркоШко анатомію викладає фаховий лікар Катерина Василенко, яка долучилась до створення книги консультантом.

Для батьків - це збірничок підказок, щоб відповідати на запитання дітей про тіло: від гикавки і засмаги, до оптичних ілюзій і сексу.
Для альтернативних шкіл - курс занять з анатомії, з теоретичною частиною, практичними заняттями, домашніми завданнями і підсумковими тестами.

Мені дуже хотілося знайти баланс між доступністю форми і глибиною змісту, а головне - передати захват пізнання.

Раз по раз під час обговорення якихось частин тіла або процесів, які у ньому відбуваються, у дітей може виникати відчуття огиди, страху або просто нагода пореготати. Але якщо спокійно продовжити цікавитись, досліджувати, як незвідані землі чи таємничий світ, то поволі емоції вщухають і те, як все влаштовано, починає захоплювати і приваблювати. Часом просто вражає, як у такому маленькому об’ємі вдалося вмістити такі складні системи, і як все злагоджено працює :)

Втім, зазвичай люди про це не задумуються і ставляться до тіла як до чогось буденного, само собою зрозумілого і не надто важливого. Часом як до інструменту, часом навіть як до тягаря. Але те, скільки переживань людина може відчувати тілом або завдяки тілу – це просто дивовижно.
Цікаво спостерігати, як тіло поводиться під час фізичних навантажень. (От наприклад, чому бігти спершу легко, потім важко, а тоді знову легко?).
Цікаво, як тіло переносить хвороби, як відчуває емоції. (Це ж дивовижно, коли від однієї згадки про іншу людину, пітніють долоньки чи відчуваються "метелики в животі", або ж коли від музики "біжать мурашки”?).
Цікаво, як тіло пристосовується до різних умов, як змінюється з віком.

Нехай ця книжечка не відповість на всі-всі запитання, але точно може підживити цікавість до власного тіла. А потім - не спиняйтесь на цьому, досліджуйте далі. І нехай цей світ ще не раз вас здивує :)

Замовити “Тіло” та інші видання БеркоШко можна на тут.

Валентина Мержиєвська 

«Велика книга почуттів» у «БеркоШко»

http://archive.chytomo.com/place/velika-kniga-pochuttiv-u-berkoshko

Впродовж кількох місяців у БеркоШко ми читали з першокласниками книгу Гжегожа Касдепке «Велика книга почуттів». Щотижня про одну емоцію і хочеться поділитись тим, що з цього вийшло.

Загалом, це чудово, що є така книга. Бо якщо ми хочемо навчити дітей відчувати власний стан, вміти висловити почуття, а згодом навчитись співпереживати іншим людям, то необхідно поступово знайомити дітей з емоціями, співвідносити їхнє внутрішнє переживання зі словом, яким його називають. На мою думку, не все, що згадане в книзі як емоції, є направду емоціями – часом це складні почуття, яке є сумішшю різних переживань, або певним світосприйняттям. Тим не менше, обговорювати можна явища незалежно від їхньої класифікації.

Ще до того, як перейти до емоцій, ми влаштовуємо підготовчу практику – вчуваємося до тілесних відчуттів. Наприклад, якщо зав’язати очі й прислухатися, то можна почути багато різноманітних звуків, на які зазвичай навіть не звертаєш уваги. Або називати запахи, які відчуваєш під час прогулянки. Або тактильні відчуття. Спершу відчуваються поверхневі – як вітер дмухнув по щоці, лоскотання одягу, тверда опора стільця, а потім можна сягнути глибше і навіть відчути поштовхи власного серцебиття.

Так діти поступово вчаться занурюватись в себе і згодом можна переходити до розпізнавання почуттів.

Отже, відкриваємо «Велику книгу почуттів», читаємо вголос. На мою думку, читання дорослими дітям є цінним і розвивальним навіть до дуже дорослого віку, навіть тоді, коли діти вже самі читають грубі книжки. Головними героями книги Гжегожа Касдепке є групка садочкових дітей і їхня вихователька. Мені здається, наші першокласники отримували окреме задоволення від цього – вони ще добре пам’ятають якими самі були в садочку, але, водночас, їм приємно почуватись дорослішими за героїв книги. Час від часу хтось з першачків коментував читання фразою «А от я в дитинстві теж так думав…». Як ви розумієте, з переходом до школи дитинство за їхніми відчуттями закінчилось.

Сум

Читаємо розділ книги, щоб зрозуміти, як автор сприймає згадану емоцію, а тоді кожний ділиться своїм подібним переживанням і тим способом, яким вдається його подолати або прийняти.
Діти переважно сумують за кимось, кимось важливим.

У декого є способи боротись з сумом: один пробує сам почати розважатися, гратися, а другий – вміє пригадати якійсь хороші моменти, щоб було не так сумно. Але більшість висловились за те, що треба просто перечекати, поки сум піде.

Хтось коли сумно, хоче побути на самоті, а іншому хочеться, щоб хтось втішив.
А ще говорили про те, як відчувається, коли поруч комусь сумно. І що можна з цим зробити. У дітей є універсальний спосіб – обійми.

Сором

Обговорили різноманітні нюанси та відмінності: від прикрості, що комусь нашкодив, до зніяковіння перед виступом, від сором’язливості через невдалий одяг до почуття, яке змушує зашарітися, коли комусь подобаєшся або хтось подобається тобі.

Цікаво помітили про одяг, що дівчата можуть спокійно вдягати «хлопчачий одяг», а хлопцям складніше вдягати «дівчачий», хоча зараз чоловіки вже носять і рожеві сорочки, і кілти, але ще не всі звикли.

Ревнощі

Цікаво, що розділ присвячений ревнощам, не надто відгукнувся у наших першачків. Хоча за спостереженнями зовні, вони його відчувають – наприклад, коли подружка грається з кимось іншим. Але схоже, що вони це переживання просто не вирізняють, а відчувають його то як сум, то як злість.

Згадали про ревнощі до маленьких братиків-сестричок, навіть ревнощі до іграшок чи когось з батьків. Але жвавого обговорення не склалося. Водночас пам’ятаю, як ми цю тему обговорювати з 10-річними дітьми й це була яскрава дискусія. Почекаємо.

Злість

Коли читали про злість, то вже було чимало досвіду і переживань – було про що поговорити.
Є яскраве переживання злості, коли щось не виходить. Багато разів пробуєш, а все не вдається і не вдається. Або злість, коли хтось б’ється, але вона легко тамується вибаченням або якщо «дати здачі».

Часом діти зляться, коли батьки в чомусь відмовляють чи щось не купують. Була нагода поговорити про те, що батьки зобов’язані давати дітям лише необхідне – житло, харчі, ліки тощо, а решта є лише проявом їхньої турботи, любові чи бажання зробити приємне, вони цього не мусять, а роблять з власної волі, тому дивно то вимагати. Говорили про подарунки, яким приємно радіти, коли їх отримуєш і як безглуздо злитися чи ображатись, коли ні.

Дехто казав що не злиться, ніколи. На мою думку, так не буває, скоріш за все деяким дітям складно впізнавати цю емоцію в собі: або не зв’язують переживання зі словом, або настільки занурюються в саму емоцію, що вже не можуть її відстежити.

Одна дівчинка розказувала, що злиться на молодшу сестру, яка ніколи не повертає її улюблену іграшку, коли вона її дає. А я питаю: «Якщо це вже не вперше, і ти щоразу даєш, а вона щоразу не повертає, і ти щоразу злишся, то навіщо тоді ти її даєш? Виходить ти сама створюєш ситуацію, в якій будеш злитись на сестричку?». Словом, обговорення вдалося цікавим.

Огида

Читати про огиду виявилось дуже смішно і ми нареготалися від душі. Тоді згадували свої переживання огиди – наприклад, коли слимак влітку заповзає до взуття, або варена цибуля в супі. А тоді несподівано дійшли до того, що огида, це неприйняття якоїсь частинки світу.

Наприклад, слимачків. Але слимачки так само потрібні, як всі інші істоти. Є такою ж важливою частинкою світу, як і кожний з нас. І якщо думати про світ, як про щось цілісне, де усе взаємопов’язане, то огида зникає.

Нудьга

Згадували нудьгу, в яких випадках її відчутно і як з нею боротися. Дехто з дітей вміє знайти собі заняття чи розвагу самостійно, хтось навіть домашні завдання виконує із задоволенням, а декому потрібен чи дорослий, чи товариш, щоб відігнати нудьгу. Ділились кожен своїми секретиками.

Образа

Коли йшлося про образу, я навмисно не просила дітей згадувати свої образи, тим більше переповідати, бо настрій це б точно зіпсувало. Ми лише визначили що це за почуття, спробували його описати. Знайшли спільне зі злістю – що образа це майже те саме, що злість, тільки захована.
Поговорили про те, що той, на кого ображаєшся, може навіть не здогадуватись про твою образу, а тобі зле. Тому замість ображатись краще поговорити. Наприклад, навіть просто висловити, що «коли ти кажеш такі слова, я почуваюся дуже ображеною і не хочу з тобою спілкуватися», «мене ображає те-то і те-то, можна попросити тебе більше так не чинити?». Звісно, людина може у відповідь сказати, щось на кшталт «я таке кажу, бо ти мені оце й оце, я теж на тебе ображаюсь». Але в будь-якому разі, сидіти та ображатися завжди гірше, ніж поговорити про це.

Радість

Сьогодні, нарешті, дістались до позитивної емоції – до радості. Прочитали й задумались, що не зовсім про радість написано. А скоріш про веселощі, смішинки, реготання. Все-таки це дещо інше, ніж радість.

Діти наводили дуже цікаві приклади радості: звісно, під час отримання подарунків; і коли щось загубив, довго шукав, а тоді, нарешті, знайшов; і радість, коли побачив того, за ким скучив; коли вдалося те, що хотів зробити, навіть пробував і не виходило, а тоді втілив – і радість.
Дивно, що радість може бути навіть від того, коли щось втрачаєш – наприклад, коли випадає зуб! І просто так, безпричинно – від того, що сонечко і весна.

Любов

Любов – це вже точно не емоція, а стан, почуття. Все-таки емоції швидкоплинні, а любов часто є тривалою.

Цікаво, що діти відчувають любов, яка відрізняється від закоханості. Любов до рідних – мами, тата, братика чи сестрички, відрізняється від закоханості в якусь ще нещодавно зовсім чужу людину. Хто хотів, розповів про свої симпатії, хто кому подобається.

Але потім ми обговорювали, за якими проявами інших людей ми дізнаємось, що вони люблять нас, а також, як ми можемо показати іншим, що любимо їх. Цікаві були варіанти окрім очевидних – сказати чи обійняти. Один хлопчик, наприклад, сказав, що можна штовхати, поки не здогадається, а дівчинка – про те, що можна подарувати, те, що сподобається.

Деяким дітям важко було говорити на цю тему і вони вирішили відмовчатися. Втім, на під час таких обговорень навіть просто послухати – це вже дуже важливо.

Ненависть

Розділ про ненависть гарно написано, саме так, як діти часто застосовують це слово «не-на-ви-джу». Але ми знову помітили неточність. Не можна, наприклад, казати “ненавиджу капусту”, тому що до їжі більше підходить емоція огиди. І загалом, ненависть це дуже стійке переживання, діти ж зазвичай можуть розізлитися, але й швидко забути про це і далі знову гратись разом. Тому, почавши з ненависті, знову дійшли до любові, просто тому, що це переживання значно приємніше.

Зневага

Дуже все-таки дивно, що в книжці зібрано настільки більше негативних переживань, ніж позитивних. Цікаво діти помітили, що зневага схожа на заздрість. Тільки коли заздриш, вважаєш когось кращим за себе, а коли зневажаєш, то гіршим.

А потім ми говорили про повагу. Про те, що любов – безумовна, можна любити когось просто тому, що він є. А повага – це завжди за щось, за якесь вміння, досягнення, за певну якість чи думку.

Страх

Поки я читаю розділ книжечки, діти вже самі чекають закінчення читання, щоб почати розповідати про свій досвід.

Нарозповідали різних страхів і помітили, що страхи можна розділити на три групи: страхи реальних загроз – пожежі, автостради, собак. Такі страхи бережуть нас від ушкоджень і завдяки їм ми стаємо обережні.

Є другий різновид страхів – страхи, які потребують долання – страх виступу на сцені чи страх висоти. Долання таких страхів приносить задоволення. Тільки що не міг, а тепер можеш. Раніше страх володів тобою, а тепер ти оволодів страхом.

І ще є страхи незрозумілі, містичні – страх темряви, монстрів, самовільно-відкривальних дверей з такими страхами можна боротися кількома способами – можна побільше дізнаватись про це, бо часто лякає невідоме, а коли щось досліджує, лякати перестає. Або можна побачити щось смішне. Наприклад, з кущів вилазить страшний-страшний монстр, з палаючими очима… а з носа у нього стирчать соплі… Або він промовляє щось писклявим голосом.

Провина

Цікаво, що діти дуже добре відчувають ситуації, коли вони справді завинили, щось зламали, завадили, нашкодили. Вчимось в такій ситуації не просто казати «Вибач», а й намагатись виправити, полагодити. Говоримо про те, як вибачати. Що насправді дуже відчутно, коли людина справді шкодує, і тоді вибачати легко.

Але разом з тим говоримо про необґрунтоване почуття провини. Коли людина може почуватись винною, просто за те, що є, почуватись невчасною, недолугою. Наприклад, батьки сваряться, а дитина почувається винною. З цим почуттям боротись значно складніше, просто потихеньку необхідно вчитись відчувати цінність власного світу.

Мені здається, що якщо діти мають право на помилку, розуміють, що можуть помилитись, але треба тоді стерти, написати нове, то вони отримують щеплення від почуття провини. Його не потрібно переживати довго, просто треба зрозуміти що не так і братися виправляти. Але так само з’являється прийняття, що й інші можуть помилятись, можуть сваритись, миритись, у кожного можуть бути на це свої причини.

Щастя

Наприкінці йшлося про щастя. Щастя – це, звісно, теж не те, щоб емоція, це загальний стан людини, коли вона почувається дуже на своєму місці, наповненою і цілісною.
Діти самі звернули увагу на те, що щастя не можна відчути наперед, немає передчуття щастя. Щастя можна відчути просто зараз або збагнути, що якийсь час назад, був щасливим. Вчились відрізняти щастя від радості. Висловили припущення, що радість завжди має причину, радієш комусь, якійсь події чи явищу. А щастя – це просто безпричинне хороше самопочуття.

Після того як діти навчаються просто задумуватись про власні переживання, з ними стає легко обговорювати складні ситуації. Більшість конфліктів вирішуються просто обговоренням переживань кожного з учасників. Бо часто той, хто ображає, не розуміє, що його дії можуть бути образливими. Або той, хто злиться, не помічає, як насправді можна виправити ситуацію, щоб всім стало добре.

Тож надалі ми все більше відходимо від обговорення сюжетів з персонажами книжок і все більше спілкуємось про реальні ситуації, в які потрапляють діти та шукаємо вихід, і вчимося співпереживанню, спільної радості й повазі до почуттів кожного.

Валентина Мержиєвська

TEDx

ФОКУС: Учиться договариваться

Учиться договариваться

Чем домашняя школа отличается от обычной

Одна из основательниц проекта "БеркоШко" Валентина Мержиевская рассказала Фокусу, почему альтернативное образование не блажь родителей, кому подходят домашние школы и чем они отличаются от обычных учебных заведений

https://focus.ua/society/359814/

Пять лет назад три семьи решили сделать домашнюю школу для своих детей-первоклашек. Идея появилась весной, а к осени уже построили небольшой двухэтажный дом, где и начали проводить занятия. Думали: "Попробуем. Если не получится, дети пойдут в обычную школу, просто на год позже". Так родители стали ещё и учителями. Сейчас в "БеркоШко" учатся девять человек в шестом классе и одиннадцать — в первом.

В БеркоШко нет оценок, традиционной пятидневки, а урок может называться, например, "Теревені". Об особенностях альтернативного образования Фокусу рассказала одна из основательниц проекта Валентина Мержиевская.

Почему пять лет назад у вас появилась идея домашнего образования, ведь негативного школьного опыта у сына не было?

— Я ориентировалась на свой школьный опыт. Первые девять лет училась в обычной школе на Троещине, была отличницей. А после девятого класса поступила в Дарницкий технический лицей. Вот тогда-то я и поняла, что ничего не знаю — не знаю физику, химию, английский, ничего. За первые два месяца в лицее мы догнали школьную программу и начали двигаться дальше. Но возник вопрос, который потом ещё долго меня мучил: "А какой был смысл в девяти предыдущих годах?" Мне кажется, БеркоШко существует только благодаря позитивному опыту лицея. Я увидела, что школа может быть другой.

Каким был первый год домашнего обучения?

— Хаотичным. Никто из родителей не имел педагогического опыта, мы не слишком ориентировались на школьную программу. Понимали только, что дети должны научиться читать, писать, считать. Просто начали с ними заниматься. Расписания не было, ведь преподавали только родители. Выглядело это так: мы встречались за столом, пили чай и обсуждали, кто чем будет заниматься с детьми.

Валентина Мержиевская: "В нашей школе работают только те учителя, которые кайфуют от своего дела. Дети не должны видеть безрадостных людей, жалующихся на жизнь"

У нас не было чёткой программы, но была своя внутренняя логика и ориентир на потоковое обучение. К тому же мы изначально разделили между собой сферы. У меня инженерное образование, Катя Окремова — искусствовед, Олеся Мамчич — лингвист. Понятно, что украинский язык преподавала Олеся, я — естественные науки, присоединился Саша Петров, математик, и взял на себя этот предмет. Миша Химич — кстати, именно ему принадлежала идея сделать школу, — художник. Но он сказал, что ему было бы интересно вести уроки общения. На занятиях он рассказывал детям о способах передачи информации — от пиктографического письма до семафорной азбуки. Каждый из родителей делал то, что ему хотелось. Я, например, сразу же начала проводить на уроках опыты, потому что мне этого не хватало в школе.

Почти ничего общего с обычной школой. А какую цель ставили?

— У каждого она была своя. Я хорошо помню Катину фразу: "Для меня главное, чтобы ребёнок был счастлив". Олеся хотела дать своему ребёнку самое лучшее образование. А мне хотелось не убить интерес к обучению. Если ребёнок задаёт кучу вопросов, нужно, чтобы он продолжал их задавать.

Очень разные цели. И к чему вы пришли?

— В процессе занятий всё постепенно утряслось, и мы пришли к той формуле, которая нас устроила. Сначала ведь мы думали, что будем учиться без парт, без звонков, но в какой-то момент поняли, что в этом есть смысл. К тому же смогли найти своё место в государственной системе образования. Наши дети находятся на экстернатном обучении (ребёнок учится самостоятельно, а аттестацию проходит в государственной или частной школе, которая обеспечивает контроль знаний и юридический статус — аттестат государственного образца. — Фокус). А это постоянный компромисс между необходимостью сдавать контрольные работы по школьной программе и полной свободой обучения. Но экстернат нужен, чтобы дети нормально вписались в социум.

Сейчас у нас есть расписание. Я понимаю, что детям оно в принципе не очень нужно и заниматься лучше потоком — делать, пока идёт, так эффективнее. Но поскольку у нас появились учителя, которые приезжают на отдельные уроки, пришлось расписание ввести. Мы сошлись на таком компромиссе. Шестой класс занимается с 8.30 утра и до 6 вечера с перерывом в обед, который длится полтора часа. Первоклашки занимаются с 9.30 утра до 4 вечера, тоже с большим перерывом. И так три дня в неделю мы учимся, делаем совместные проекты. Ещё четыре дня — время на индивидуальную работу. Когда говорят "а давайте без домашних заданий", это только чтобы разгрузить родителей. Детям необходима самостоятельная работа. А ещё нужно время на кружки и главное — на побездельничать. Ведь креатив возникает только в те моменты, когда детей никто не трогает и ничем не нагружает.

В самом начале мы слабо отслеживали, делают ли дети домашние задания и как усвоили материал. Но позже поняли, что без этого нельзя. Сейчас мы контролируем ситуацию. У меня, например, по математике есть табличка с домашними заданиями. В ней зелёным отмечены те, с которыми ученики разобрались и могут объяснить, как их сделали, жёлтым — пытались, но запутались, красным — даже не начинали делать или неправильно сделали. Все ребята видят эту табличку и знают, что после окончания каждой темы она должна быть зелёной. Если нет, даются дополнительные задания. И если не сделаешь их дома, придётся делать на большой перемене, а это так неприятно, ведь на большой перемене можно лазить по деревьям.

Валентина Мержиевская: "Мы пытаемся не создавать образ инаковости. Там школа, здесь школа. Там занятия, здесь занятия. Я не хочу, чтобы наши дети чувствовали себя ни белыми воронами, ни лучшими, ни худшими, ни тем более странными"

Полностью пускать на самотёк обучение нельзя?

— Мне кажется, что абсолютно либеральная педагогика неправильная. Взрослые нужны ребёнку для того, чтобы структурировать время и знания. Просто в традиционной школе этого слишком много. В чём-то можно было бы и ослабить контроль. У нас, например, нет оценок, и мотивация учиться сразу переходит в более глубокую искреннюю форму. К этому нужно привыкнуть.

Есть ещё один важный момент. В 6-8-х классах заинтересованность школьников в обучении самая низкая. И мне очень хотелось сделать среднюю школу более драйвовой. В этот период у детей начинают ярко проявляться их наклонности. Ведь младшие школьники легко делают то, что им скажешь. Говоришь, рисуем — рисуют, пишем — пишут. Им ещё всё интересно. И первое время они учатся просто на одном любопытстве. Я думаю, его хватает до 4-го класса. А дальше появляются приоритеты. Что-то ребёнку интересно, а что-то безразлично, но он должен делать и то и другое. Сложно ему объяснить, почему так.

Как вы решаете эту проблему?

— На каждый учебный предмет мы ищем увлечённого человека. У нас никто не преподаёт то, что ему не нравится. Заинтересоваться можно практически любой сферой, даже далёкой от тебя, если общаешься с человеком, который горит ею. У кого-то этого интереса хватит только на то, чтобы выучить тему и больше никогда в жизни к ней не вернуться. А у кого-то он запустит цепочку более глубоких вопросов.

Важна и подача материала. Игра или эмоциональное наполнение необходимы, но речь идёт не о клоунстве. Классно работает искренность. Если ты рассказываешь, как у тебя появился интерес к теме, дети открываются. Не обязательно делать "айнене", но удивить, обратить внимание нужно. Мы, например, заметили, что для младших классов важны телесные переживания. Поэтому всё, что можно, мы изучали через движение. Когда я им рассказывала про твёрдое тело, они стояли плечом к плечу, когда изображали газ, то просто бегали. Модель, как молекулы ведут себя в трёх состояниях вещества, они хорошо помнят с первого класса, просто потому что они прожили её. Когда мы изучали фотосинтез, дети пошли в лес, собрали цветные листья, сварили их, выварили пигменты. У них до сих пор остались баночки с красками. И вероятность того, что они это запомнят лучше, чем просто прочитанный текст, гораздо выше.

"В маленькой школе нет изгоев, она учит договариваться"

Учитель не должен рассказывать то, что ему неинтересно, но и ученик не должен слушать то, что ему неинтересно. А слушать сухое изложение фактов может только человек с высокой мотивацией и пониманием, зачем ему это нужно. Такая мотивация появляется в лучшем случае в старшей школе. У детей её ещё нет.

Если знания подавать через игру и эмоцию, нет ли риска, что всё превратится в калейдоскоп ярких картинок, а не в стройную систему?

— У нас изначально есть скелет, на который мы нанизываем уроки. Это школьная программа, и она для нас базовая. Конечно, она не идеальная — в ней есть провальные предметы или отдельные провальные темы, но от чего-то отталкиваться нужно. Куратор направления (предмета) изучает программу, смотрит, какие темы предстоит пройти. Но он сам выбирает, на каких задачах и примерах объяснить их. Здесь у учителя полная свобода действий. Например, Олеся Мамчич на уроках украинского языка не использует ни один текст из учебника, говорит, что они все мертворождённые — отшлифованные, вычищенные. Мы прислушиваемся к самим детям. Если у них есть вопросы, нужно давать им ответы. Поэтому, например, у нас анатомия и физика с первого класса.

Как правило, дети делают большой проект на полгода-год. Например, в прошлом году это была литературная премия "Волохатий олівець", которую вручали наши ученики. Издательства присылали нам книги украинских авторов, а дети писали рецензии. Для этого встречались с профессиональным критиком, который учил их составлять рецензии.

Может, традиционной школе просто не хватает ярких учителей, и в этом вся проблема?

— Мне кажется, что у нас вся школа построена на принуждении. Даже хорошему учителю, любящему свой предмет, приходится делать много вещей, только потому что он должен. Я уверена, что не каждый учитель хочет учить 30 учеников. Он с удовольствием работал бы с двумя-тремя детьми, которым интересно.

Я по нашим девяти ученикам вижу, что одно направление интересно вот этой группе детей, а второе — другой, в чём-то они пересекаются. Поэтому даже ввела математику двух уровней — базовую и углублённую. И так с каждым предметом. Традиционная школа не может позволить себе такой внимательности к каждому ребёнку. Даже девяти сложно уделять столько внимания, а тридцати просто невозможно. Но учитель должен довести до ВНО все тридцать учеников, хотя, скорее всего, не хочет. Мне кажется, что такая большая система в принципе не может быть гармоничной, именно потому что в ней много принуждения.

Валентина Мержиевская: "Первые 4–6 месяцев после обычной школы мы называем словом "отогревание". Сначала бывает, что ребенок на занятиях смотрит в окно. Привычка не вникать в то, что происходит в классе, а искать интерес в чём-то другом, формируется буквально за пару лет школы"

Она обречена?

— Наоборот, она должна существовать. Но нужно понимать, что задача традиционной массовой школы — не качественное образование для всех. Её задача — базовое образование, самый элементарный минимум. И когда отдаёшь ребёнка в обычную школу, то он получит там минимум. Ничего углублённого, увлекательного. Кстати, все это понимают, просто прямо об этом не говорят, зато водят детей на кружки, нанимают репетиторов.

Какие задачи выполняет ваша школа?

— Школа должна научить прислушиваться к себе, определять, чего человек хочет и что для этого нужно. У нас же большинство выпускников поступают наобум. А сколько людей работают там, где им не нравится. Мы хотим привить детям активную позицию по отношению к себе. Сейчас всему можно научиться, если ты понимаешь, чему и для чего. Хотелось бы, чтобы эта осознанность появилась у них до конца школы. Ну или они не должны останавливаться в поиске. Больше всего я боюсь людей, которые остановились. Их сразу видно. Такой человек быстро стареет.

Поэтому в нашей школе работают только те учителя, которые кайфуют от своего дела. Дети не должны видеть безрадостных людей, жалующихся на жизнь. Ведь именно такое мировоззрение закладывают с первых классов в обычных школах. И то, что у нас дети окружены людьми, не ноющими, взявшими дело в свои руки, уже позитивный момент.

Нас часто спрашивают, как мы отслеживаем результат, если не ставим оценки. Вот, например, самостоятельность — это классный показатель. В этом году проходит эксперимент: старшие дети дежурят на кухне, готовят обед. Чем больше они будут сами себя обслуживать, тем более успешной я буду считать нашу школу. Мы много внимания уделяем творчеству, чтобы у детей появилась свобода высказывать свои мысли. У нас же нет "как нужно". Никто не даёт образец.

Кто главный в вашей системе — ученик, учитель?

"Мы можем давать детям современные знания, но вынуждены учить их и тому, что устарело, поскольку привязаны к сдаче экстерната"

— Если моего сына спросить, для кого школа, он скажет: "Для нас, мы же здесь учимся" А если меня, я скажу, что делаю её для себя. Я бы никогда не стала её делать только ради детей, потому что это было бы насилием над собой. Учитель важен, ребёнок важен. Самое ценное — равноправное взаимодействие между всеми. У нас не только дети развиваются, у нас и взрослые растут. Секрет в том, чтобы человеку нравилось то, что он делает. Так к нам присоединилась, например, учительница физики, которая преподаёт в государственном лицее. Ей там тесно: "Я должна готовить детей только к экзамену, а опыты мы с ними не проводим. Можно я буду у вас опыты проводить?" Конечно можно!

Сейчас у вас в школе учатся дети, которые пришли из обычных школ. Какие отличия заметили?

— У нас не такая огромная статистика, чтобы делать выводы. Но отличия всё же есть. Первые 4–6 месяцев после обычной школы мы называем словом "отогревание". Сначала бывает, что ребёнок на занятиях смотрит в окно. Привычка не вникать в то, что происходит в классе, а искать интерес в чём-то другом, формируется буквально за пару лет школы. Но у нас никто не говорит: "Развернись и смотри" На уроке происходят интересные вещи, и они привлекают внимание. Отчасти проблема в том, что традиционная школа вкладывает детям в голову исключительно термины, и ученики не видят, что за ними стоит, остаются одни заученные названия. Нужно время, чтобы вернуть связь между словом и наполнением. А с этим возвращается и интерес.

Ещё я заметила разницу в способности высказывать своё мнение, да и вообще в смелости его высказывать. Понятно, что в этом важен темперамент ребёнка. Кого-то не остановить, а кого-то, наоборот, нужно спросить. Но даже если спросить нашего тихого ребёнка, он не будет мяться, ответит.

Всем ли детям подходит обучение в домашней школе?

— Очень часто детям нравится в альтернативных школах, потому что здесь больше свободы и человечности, но родители не выдерживают, устают. Ведь есть дети более способные к самостоятельной работе. С таким ребёнком легче наладить школьно-домашнее обучение. В таком случае родителям нужно лишь помочь ему организовать пространство и время. А есть дети, у которых не хватает этого навыка. И тогда домашнее обучение выдерживают только те родители, которые готовы сопровождать ребёнка столько, сколько потребуется — сидеть с ним, делать уроки. В этом случае всё зависит от силы воли родителей. Дети, за которыми нужно ходить, уговаривать, обычно не выдерживают домашнего образования. Если родители не готовы над этим работать, лучше идти в систему, где больше контроля, — в традиционную школу.

Кто чаще всего учится в домашних школах?

— Это хорошо обобщила Анна Остапенко из школы "Соняшник". Одарённые дети, которых жалко отдавать в систему. Гиперактивные, которые не могут усидеть на месте и которых прессуют за это в школе. Или, наоборот, медленные, но не потому что глупые, а потому что им нужно больше времени на восприятие информации. Или агрессивные. Дети с инвалидностью. Ясно, что это очень усложняет процесс обучения. Именно поэтому в альтернативных школах обычно маленькие группы. И учителям требуется больше усилий, чтобы всё объединить и уравновесить.

Валентина Мержиевская: "Мне хотелось не убить интерес к обучению. Если ребёнок задаёт кучу вопросов, нужно, чтобы он продолжал их задавать"

Вы забираете детей из традиционной системы, создаёте им лучшие условия, но выйдут они в обычный мир.

— Мы пытаемся не создавать образ инаковости. Там школа, здесь школа. Там занятия, здесь занятия. Я не хочу, чтобы наши дети чувствовали себя ни белыми воронами, ни лучшими, ни худшими, ни тем более странными. Просто бывают варианты: сельская школа отличается от городской, частная от государственной, и домашняя школа — это всего лишь ещё одна форма более общего явления.

Что касается мира, который их ждёт потом. Вспомнился эксперимент, который проводили с детьми. Мы высаживали горох в коробку для яиц, и росточек, пробиваясь через преграды внутри коробки, выбирался к свету. Потом весной высадили проросший горошек в землю, а рядом воткнули непроросшее зерно. Оба горошка летом дали плоды. Тот, который рос сразу из земли, стал большим, со стручками по 7–8 горошинок. У второго, из коробочки долго пробивавшегося к свету, стручки были поменьше — по три горошинки, хотя само растение получилось высоким. Мне кажется, наша школа позволяет расти детям не в коробочке, а сразу в более естественных условиях.

Возможно, у них не будет навыков выживания, которые дети приобретают, находясь в большой группе однолеток. В маленькой школе ведь нет изгоев, она учит договариваться. Зато у них будет более стабильная психика. И во взрослой жизни они, уверена, смогут о себе позаботиться.

Я вообще не думаю, что школа это исключительно про знание. Нет ничего, что можно пропустить в детстве и не наверстать при необходимости во взрослом возрасте, кроме психологического развития и устойчивости.

Вы не поощряете конкуренцию между детьми в школе?

— Мы от конкуренции отказываемся намеренно, поэтому у нас и нет оценивания. Но мы не лишаем детей тех моментов, когда они могут воспитать в себе определённые качества. Это происходит в основном в рамках физических соревнований. Мы учим их вступать в борьбу, искать противника, достойного себя, проигрывать и воспринимать свой проигрыш как важный опыт. В обычной же школе от проигрыша ребёнок чаще получает моральную травму.

Если сравнить домашние школы между собой, чем ни отличаются?

"У нас вся школа построена на принуждении. Даже хорошему учителю, любящему свой предмет, приходится делать много вещей, только потому что он должен"

— Они все очень разные. Ведь родителям, которые создают такие школы, нужно договариваться по огромному количеству вопросов. Например, методы преподавания. Кто-то готов учиться по школьным учебникам, но в более интересной форме, а кто-то экспериментирует полностью. Или возьмём вопросы оценивания. Кто-то хочет заниматься, чтобы хорошо сдавать экстернаты, а кто-то на это не обращает внимания. И часто такие проекты закрываются именно по той причине, что родители не могут договориться. Иногда по мелочам. Например, из-за питания. Мы хотим, чтобы у нас было органическое питание. И если его нет, то человек может уйти из проекта. Патриотическое воспитание и религия – тоже камень преткновения.

Чтобы организовать такую школу, люди должны смотреть в одну сторону. Часто это сложно. Как правило, человек может смириться с каким-то недостатком традиционной школы, но не готов мириться с несовпадением взглядов по альтернативной школе. Если уж альтернативная школа, то она должна быть такой, как я хочу. Кстати, я заметила, что родители, которые вкладывают в школу, хоть что-то для неё делают, хотя бы одно занятие проводят, значительно меньше критикуют.

Как вы решаете спорные вопросы?

— Есть небольшая группа тех, кто школу организовал, у нас есть видение, какой она должна быть. Кто хочет, может к нам присоединиться. Первые годы мы держались за людей, потому что уход ребёнка из школы всем усложнял жизнь финансово. Поэтому мы подстраивались под запросы людей. Но потом поняли, что тем самым ставим под угрозу проект. Школа в первую очередь должна нравиться нам — тем, кто в неё больше всего вкладывает. Решающее слово за тем, кто воплощает идею в жизнь.

Мы говорили о недостатках традиционных школ, а в чём слабые места альтернативных школ?

— У разных проектов они разные. Иногда люди делают школу в противовес традиционной. Добавляют игровое обучение, творчество, расслабляют детей, и на этом фоне теряется академическое образование.

Часто родители — организаторы проектов не умеют договариваться. Постоянно быть единомышленниками во всём невозможно, поэтому так важен навык ведения переговоров, ненасильственного общения, а его нет. В результате люди хлопают дверью, проекты разваливаются.

Читайте также: Традиционная школа учит молчать, обманывать и ненавидеть, — Алексей Греков

Рано или поздно мы столкнёмся с той же проблемой, что и традиционные школы. Чем больше альтернативных проектов будет появляться, тем большая потребность в хороших учителях возникнет. Запас преподавателей, специалистов в своей сфере, не бесконечен.

А ещё есть финансовые вопросы, дефицит помещений. Или, например, такой нюанс. Мы можем давать детям современные знания, но вынуждены учить их и тому, что устарело, поскольку привязаны к сдаче экстерната. А в контрольной работе по истории, например, есть вопрос про питекантропов, хотя этот термин уже неактуален. Школьная биология ужасно устаревшая. Но нам приходится сидеть на двух стульях, и это очень выматывает.

Читайте также: Без шаблонов. Можно ли воспитать ребёнка без книг по воспитанию

Домашних школ всё больше. Это становится модным?

— Моды нет, потому что результатов ещё нет, а рисков много. С одной стороны, уровень неудовлетворённости образованием стал критическим. С другой стороны, родители увидели, что можно иначе. Когда мы начинали, нам было очень сложно решиться, поскольку таких же примеров вокруг себя мы не видели. Вокруг альтернативного образования сейчас много мифов: что это очень дорого или требует много времени, или что оно не системно и иногда даже выглядит как блажь сумасшедших родителей, которым нечем заняться. Но на самом деле это экспериментальная площадка, в том числе показывающая недостатки традиционной системы. Мы с ней не конкурируем, создаём разнообразие. Когда родители могут выбирать, это хорошо. Тогда легче найти то, что больше всего подходит каждому конкретному ребёнку.

Елена Струк

Дискусія в "Книгарні Є"

Цього тижня в книгарні Є відбулась дискусія про нетрадиційні форми шкільної освіти. Щиро кажучи, це була не вповні дискусія, оскільки учасники переважно були згодні одне з одним, не виникло особливого конфлікту думок, але тим не менше - цікаво.

Підбірка статей

Збираємо підбірочку корисних статей і книг. Якщо є чим доповнити - поділіться в коментарях, будь ласка :)

• Элиезер Юдковский: "Угадай слово, задуманное учителем"
• Екатерина Толкачева: "От чего нужно отказаться в школе?"
• Дарья Сокологорская: "Фукнциональная неграмотность"
• Питер Грей: "Классовая вражда"
• Кен Робинсон: «Иногда бросить школу — это лучшее, что может сделать человек» 
• Екатерина Чинарова: "Высокое напряжение"

Skills

• The 10 skills you need to thrive in the Fourth Industrial Revolution
• Будущее образования: уроки неопределенности

Прикладне

• Мария Осорина: "Двое крутят, один - скачет"
• Ирина Лукьянова: "Как не надо учить с ребенком стихи наизусть"
• Леха Андреев: "Игры с веревкой: от фигуры к сказке"
• Леха Андреев: "Игры с веревкой: на всю компанию"
• Дарья Колдина: "Вышибалы" и другие подвижные игры с мячом"

Математика

• Пол Локхард: «Плач математика» 
• Звонкин: «Малыши и математика» 
• Ольга Гісь «Планета міркувань» та «Школа міркувань»

Граматика

• Мария Ганькина «Грамматическая аптечка: неотложная помощь в правописании»

Підлітки

• Ада Самарка: «Они мало читают, пишут с ошибками, дерзят… и вообще непонятно, что с ними будет в жизни»
• Маша Трауб: "Шумы в сердце"

Твоє Місто: "Коли від школи лише половинка"

Стаття Альони Вишенської для проекту "Освіта 3.0"

БеркоШко важко назвати школою, бо вона не вписується в рамки традиційних уявлень про освіту. Проте цей заклад, створений батьками для своїх дітей, успішно функціонує з 2011 року, його учні закінчують уже п’ятий клас, а неформатні ідеї зацікавлюють інших: тих, хто шукає альтернативу для навчання своїх дітей.

Нині у БеркоШко два класи: п’ятий і перший. Набору на навчання в особливій школі немає, бо її основні принципи – невеликі групи й індивідуальний підхід до кожного учня. Але засновники їздять Україною, проводять освітні семінари, де знайомлять один з одним прогресивних батьків і розповідають про домашню освіту. У Києві вже не менше десятка спільнот, які виховують дітей самостійно. В інших регіонах альтернативні методики повільно, але зароджуються й розвиваються. Так, минулорічний семінар БеркоШко у Львові дав свій результат: його учасники нині працюють над концепцією своєї школи і набирають свій перший клас. У попередньому матеріалі ми розповіли, чому львівська мама не хоче віддавати дітей у традиційну школу, які освітні підходи є для неї неприйнятними, а які вона хоче застосовувати у своїй альтернативній школі.

На семінарі БеркоШко у Львові ми дізналися про те, чим домашня освіта краща за традиційну, чому педагогічний диплом не грає ролі, як історії про драконів можуть пояснити граматику і яким чином дрова впливають на знання математики.

«Не вважаю, що наш експеримент – це панацея, яка всім підійде»

«Ми зрозуміли, що система велика й інерційна. Змінювати це занадто довго, – розповідає Валентина Мержиєвська, ініціаторка проекту. – Тож вирішили йти своїм шляхом і для початку вивчити своїх дітей».

Так народилася школа для трьох. Вчителів, натомість, було з десяток, сміється засновниця. Жоден з них не мав спеціальної педагогічної освіти, хоч більшість і слухала під час університетського навчання окремі курси. Так, Валентина – магістр з інженерної механіки і викладає математику, досліди, міфологію, фізкультуру та теревені (розвиток мислення й мовлення). Катерина Окремова, випускниця культурології у Могилянці, прослухала трирічний курс із Вальдорфської педагогіки й нині викладає майстрування та англійську. Письменниця Олеся Мамчич навчає дітей української мови і літератури.

Загалом у БеркоШко працює семеро постійних викладачів. Ще є ті, хто долучається до різних проектів. Наприклад, проект із мікробіології веде аспірантка, яка пише дисертацію в цій галузі.

«Діти чутливі до того, чи є у тебе знання про те, що розповідаєш, – каже Валентина. – Якщо є, то добре сприймають і предмет, і вчителя. Педагогічна освіта лише дає шаблони, за якими можна викладати. Тому всі розслабляються і виходить нудно. Ознака, що ти розібрався в темі, – якщо можеш пояснити складне простими словами». Це впливає й на авторитет учителя. Його немає за замовчуванням, але він формується з часом і залежить від довіри».

Матеріали для уроків учителі збирають самостійно, підручників немає. Тому одночасно  займаються й професійним самовдосконаленням:

«Не можна навчити дітей тому, що ти не вмієш сам», – додає вчителька-мама.

Тим паче, жоден із предметів не закінчується з підведенням підсумків: до актуальних тем повертаються за рік-півтора: «Говоримо на новому рівні, бо ходити по циклу – це правильно».

«Я не вважаю, що наш експеримент – це панацея, яка всім підійде, – каже Валентина. – І намагаюсь не говорити про традиційну освіту як про погану. Просто вчитель, який тридцять років викладає один предмет, втрачає запал».

«У БеркоШко від школи лише половинка»

Так кажуть про неї її засновники. І йдеться не лише про назву, де Шко – це півшколи, а Берко походить від назви київського району, де вона розташована (Берківці).

Заняття з дітьми спершу відбувалися у будинку, де мешкала одна з родин. А за півроку зрозуміли, що потрібне окреме приміщення. Так на земельній ділянці силами татусів за чотири місяці з’явилася школа, яка не мала нічого, крім сірих стін: навіть води чи світла.

«Є багато проектів, які починаються у квартирі чи дитячих клубах. Починати можна будь-де, – каже Валентина. – А домашня школа може змінювати місце проведення залежно від бажання учасників».

Будинок довели до ладу, провели світло і воду. І за два роки спільного шкільного життя три родини навіть оселилися поруч, аби бути ближчими один до одного і не їздити далеко. Організація спільного шкільного побуту – це окремі веселі шкільні уроки:

«Пічку топимо дровами, – сміється Валентина. – І одного року машина приїхала незаплановано і без попередження. Дрова висипали на дорогу. Були тільки ми з Олесею (Олеся Мамчич – письменниця і вчителька у БеркоШко) і діти. Разом все перетягли за півгодини. Потім на основі цього випадку вивчали продуктивність праці на математиці».

«Наші діти вже в п’ятому класі, і вони наші єдині знайомі, які не мали досвіду традиційної школи», – каже засновниця. Діти теж приїхали до Львова на семінар. Вони почуваються цілком вільно та розслаблено – бавляться на килимі.

«Ми намагаємося всі заняття проживати через тіло й рухи, – пояснює Валентина. – Відчуття тіла тісно пов’язане із запам’ятовуванням». Тому у школі багато уваги приділяють розвитку дрібної моторики.

«Але дітям прикольно розвивати і велику моторику. Так само з малюванням – не варто обмежувати дитину лише розмальовуванням аркушів А-4», – розповідає вчителька. У БеркоШко діти малюють і на стінах. Скажімо, коли вивчають кам’яну добу та ілюструють карти.

Чітких меж між уроками й перервами немає: діти мають вдосталь часу, щоб побавитись самостійно. Але оскільки багато предметів відбуваються у формі гри, то перерви часто не особливо відрізняються від уроків.

 Деякі заняття не мають чітко окреслених назв – їх важко вписати в рамки  міністерських. Скажімо, у БеркоШко є курс із умовною назвою «Рятування», де дітей вчать надавати домедичну допомогу. Викладачем є дипломований рятувальник мальтійської служби допомоги, якого запросили спеціально для того, аби він прочитав цей практичний курс. Зрештою, головне – не назви, а наповнення, переконані БеркоВчителі: «Спочатку треба щось побачити, а вже потім назвати, – пояснює Валентина. – Тому, наприклад, починати заняття завченою фразою «Тема цього уроку..» безглуздо і нецікаво. Упродовж уроку діти і так дізнаються тему, але це буде набагато захопливіше».

«Творчість – це не стрибки у довжину»

Домашня освіта не передбачає асоціальності чи відстороненості від суспільства, переконують творці БеркоШко. Офіційно діти вчаться екстерном. В Україні, розповідає Валентина, є всього вісім шкіл, які пропонують зареєструватися на домашню освіту. Раніше можна було домовитися неофіційно, приїжджати раз на півроку і «нелегально» вчитися вдома. Нині все законно: діти щомісяця складають атестацію, пишуть контрольні і насамкінець отримують звичальний табель.

Оскільки в програмі не прописано, як саме діти мають вчити матеріал, батьки обирають найбільш зручні та прийнятні для себе методи. Наприклад, табличку множення, як заведено у школі, не вчать спеціально – лише через задачі і приклади.

Справжні оцінки учні БеркоШко бачать лише на міністерських атестаціях, проте вони не мають жодної емоційної значимості, кажуть вчителі, тому і не створюють стресових ситуацій. З умовами змагальності й протистояння в стінах БеркоШко не стикаються. Хіба що на уроках фізкультури. Батьки-вчителі усвідомлюють, що рейтинги є досить важливим аспектом у дорослому соціумі. Просто до цього варто прийти природнім способом, а не шляхом муштрування оцінками.

Муштрування – це взагалі не про БеркоШко. Тому, сміються її творці, оформлення зошитів і письмових завдань – те, чим важко похвалитися: видирати сторінки і переписувати по сто разів дітей не змушують. За це і не карають: «Неправильно карати дитину позбавленням задоволення. Бо у розвагах дитина може почерпнути натхнення і сили, щоб подолати робочі труднощі».

 «Головним є не зовнішня оцінка, а внутрішня зреалізованість, – доводить засновниця. – Проблема в тому лише, що поміряти творчість і нестандартність мислення важко, бо це не матеріальні речі і не стрибки в довжину». Про зреалізованість варто думати не лише дітям: «Виховати дитину так, щоб вона займалася у житті тим, що приносить їй задоволення, можуть лише ті батьки, які самі роблять те, що хочуть», - переконана Валентина.

Навчання в школі – триденне, з понеділка по середу. І триває з дев’ятої ранку до п’ятої вечора: три заняття до обіду, перерва, обід, прогулянка, ще два заняття. Зранку – мова, математика, а творчі предмети, як-от малювання, досліди чи Живий світ – пообіді. Такий розклад сформувався не одразу: перші два роки існування школи чіткого графіку не було: заняття тривали від двадцяти хвилин до двох годин. Це залежало від того, наскільки довго потрібно було занурюватися в проект. Нині ж усі заняття тривають по годині і є руханка, «під час якої діти розтягуються в шпагат і обговорюють, які в кого новини».

 Вартість навчання однієї дитини у школі – дві тисячі гривень на місяць. Батьки (і за сумісництвом вчителі) жартують, що гроші, які віддають БеркоШко, забирають собі мінімальною зарплатою. І знову віддають БеркоШко. Словом, зарплати вчителів-батьків і оплата навчання для дитини – це кругообіг сімейного бюджету.

«Неможливо запхати у дитину більше, ніж вона може вмістити»

Тому не варто силою підганяти того, хто повільніший, варто дозволяти кожному рухатися у своєму темпі», – каже Валентина. У маленьких групах це можливо: вчителі виділяють кожному час і пояснюють індивідуально, дають завдання різних рівнів. Відповідно, діти не мають поспішати один за одним чи, навпаки, чекати, якщо темп інших повільніший.

Релігійні питання у школі лишають на розгляд родини. Так само, як і патріотичні: «Намагаємося показувати різні точки зору. Майдан розглядали на прикладі людей, які там були, без узагальнень і оцінок. Неправильно насаджувати патріотизм, який поширює розбрад», – пояснює позицію школи засновниця.

Домашні завдання у БеркоШко існують. На їхнє виконання дитина має аж чотири вихідних. Це дозволяє дитині вчитися самостійно планувати свій час.

 «До того ж, у команді все сприймається легше», – пояснюють викладачі. А домашні завдання дають змогу перевірити те, чи достатньо добре дитина засвоїла інформацію. Батьків же просять лише допомагати в організації, але у жодному разі не робити завдання замість дітей.

«Мовне наповнення підручників – це пафос, відмежований від дитини»

Важливим елементом учбового процесу є проекти: вони не вписуються в рамки звичних предметів і переважно об’єднують кілька курсів.

Скажімо, коли у дітей з’явилася цікавість, як заробляти гроші, створили проект «Аукціон»: діти взяли у БеркоШко кредит, купили холсти, намалювали картини, винайняли приміщення для аукціону, запросили батьків, які викупили малюнки. Частина грошей пішла на повернення кредиту, а решту розподілили між собою відповідно до того, хто скільки заробив. Так, малюючи картини, діти вчилися фінансовим схемам.

А на уроках мистецтвознавства в другому класі готували описи картин. Це одночасно було і завданням з української мови. Проект завершили квестом київськими музеями.

Одним з останніх проектів була створена літературна премія «Волохатий олівець». Діти готували рецензії на книги, видані 2014-2015 років. На Книжковому Арсеналі в Києві видали премії тим літераторам, хто отримав найкращі оцінки від дитячого журі. «Незважаючи на те, що це був проект з української мови, туди підключилося й малювання, і майстрування», – розповідає кураторка Олеся Мамчич. Відверто каже, що не наважилася б на такий експеримент, якби діти не були підготовлені БеркоШко: завдання стояло важке і зовсім не дитяче. Але все вдалося, і деякі рецензії дивували мудрими думками.

Дітей вчать висловлювати свою думку в різних жанрах. Звідси і багато письмових завдань: учні пишуть історії, продумують літературні конфлікти, структуру текстів. Так, через історії Олеся подає дітям і теорію: скажімо, коли діти не на жарт захопилися історіями про драконів, в історіях про цих істот письменниця розповідала учням про різні мовні явища. Приклади з підручників не використовують принципово – через вживану там дистильовану мову: «Мовне наповнення підручників – це пафос, відмежований від дитини», – вважає письменниця.

«Якщо у людини є сильний інтерес до чогось, то ти спершу підігруєш, а потім розширюєш горизонти, – пояснює Олеся. Конфлікт – це коли людина хоче робити щось одне, а ти змушуєш робити щось цілковито інше. Діти все одно робитимуть те, що захочуть. Наша роль – пропонувати».

Альона Вишенська

Галицький Кореспондент: "Школа навиворіт"

Стаття Наталі Мостової 
Школа, де діти не примушують себе навчатися, а світ пізнають у нетрадиційному форматі. Альтернативна освіта має своїх прибічників і противників.

Несерйозне навчання

Замість підручників – розвиваючі ігри, а атестація знань відбувається у вигляді квесту. Основний девіз – навчання не повинно бути надто серйозним. Тут вчаться не заради оцінок, основною метою є сам процес пізнання, вміння самостійно мислити. Уроки проходять три дні на тиждень. Решта часу – на роботу із домашнім завданням, гуртки, але найголовніше – на проживання дитинства.

«Коли ми тільки починали цей проект, то майже всі знайомі крутили пальцем біля скроні, –розповідає Валентина Мержиєвська, куратор київської школи альтернативної освіти «БеркоШко», яка завітала до Івано-Франківська, аби поділитися досвідом із однодумцями. – У «БеркоШко» від школи тільки половинка. Тут ми створюємо для дітей простір, у якому вчитися дійсно цікаво. При цьому забезпечується високий рівень знань».

«БеркоШко» не є комерційним проектом. Вона стартувала ще п’ять років тому як об’єднання батьків, які вирішили відмовитися від традиційної освіти і самостійно навчати власних дітей.

Локалізувалися на дачі в одного з ініціаторів. Двоповерховий дім із подвір’ям, розташований поруч із лісом, став чудовою базою для розвитку школи. Згодом до креативних активістів приєдналися інші охочі. Наразі школа налічує дев’ятеро учнів. І це вже ліміт. Бо, як стверджує куратор, саме така кількість є оптимальною. Більше – діти розбиватимуться на групки. А менше – буде недостатньо різноманітна взаємодія між учнями.

У загальноосвітній школі ці діти теж навчаються, але екстерном. Незважаючи на креативні методи, учні «БеркоШко» успішно опановують стандартизовану навчальну програму. «Жоден із них ще не отримував нижче семи балів під час контрольних перевірок у ЗОШ», – запевняє Валентина Мержиєвська.

Без підручників

Організатори альтернативної школи знайшли в інтернеті й літературі настільки багато творчих ідей для подачі навчального матеріалу, що вдалося обходитися без підручників. Замість «зазубрювання» правил діти спершу вчаться їх розуміти на своєму досвіді. Такий метод стимулює чималий інтерес до науки, тож у подальшому учні легко вивчають усі необхідні визначення і закони, адже на власні очі вже побачили і самотужки випробували їхню дію.

Наприклад, аби засвоїти базові географічні поняття, діти власноруч створювали Землю: гори, водойми, літосферні плити тощо. Все це відбувалося в об’ємному тазику з використанням глини, крижинок, фарб і т.д. А про історичний шлях відкриття континентів, островів, країн маленькі учні дізнавалися, малюючи велетенську карту світу.

«Досить цікавим стало знайомство малечі з простою механікою, – розповідає Валентина Мержиєвська. – Вони мали додуматись, яким чином перемістити масивну каменюку з підлоги на полицю, розташовану на висоті одного метра. Фактично дітей поставили в ті умови, коли багато років тому люди винайшли похилу площину. Зрештою кмітливі учні приклали до полиці дошку, по якій заштовхали каменюку на потрібне місце. Після цього вже можна було говорити і про будівництво пірамід, винайдення колеса і т.д.».

На уроках кулінарії дискутують про гастрономічні особливості кожної країни. Міфологію конспектують малюнками. А під час вивчення гідравліки малі винахідники майструють гідравлічну машину. Особливу увагу приділяють руханкам, за допомогою яких навіть вивчили табличку множення. Важливим принципом навчання тут вважають ефективну командну взаємодію, якій сприяють ігри, побудовані не на змаганні, а на співпраці.

Недавнім проектом стало заснування премії з сучасної української дитячо-юнацької літератури, завдяки чому діти буквально за кілька місяців перечитали силу-силенну книг. Вони мали написати рецензію до кожного твору, виданого за рік, а наприкінці обирали книги-переможці у різних номінаціях: «найстрашніша», «найсмішніша», «найнудніша» і «найсумніша». Інформацію про цей проект надіслали письменникам і видавництвам. Таким чином вдалося отримати чимало книг.

Батьки-викладачі

Викладають у «БеркоШко» самі ж батьки, освіта яких доволі різноманітна: інженер, мистецтвознавець, лінгвіст, математик. Якщо знань у певній царині науки бракує, запрошують фахівця.

Готуються до занять ретельно. Іноді підготовка до одного уроку може тривати аж кілька днів. Адже матеріал треба подати в якомога цікавішому форматі. Чергова тема зі стандартизованого навчального плану має перетворитися на захопливу пізнавальну гру. Також у школу часто приходять гості-представники різних професій, аби поділитися з учнями своїми знаннями. Наприклад, одного разу архітектор допоміг спроектувати і побудувати ціле місто. Юрист розповіла про права дитини. А рятувальник навчав перших правил надання невідкладної домедичної допомоги.

Батьки учнів альтернативної школи також відповідальні за всі організаційні моменти: готування їжі, прибирання, інвентар, підбір учителів тощо. Щомісяця вони вносять плату на розвиток школи. Розмір суми залежить від поточних потреб кожної школи. Наприклад, у «БеркоШко» «скидаються» по 2000 грн.

Освіта без дитинства?

Психолог Людмила Підлипна вважає, що навіть коли батькам вдасться самостійно надати дитині повний виклад академічних знань з усіх предметів, все одно залишається проблема недостатньої соціалізації. «У традиційній школі дитина отримує повноцінний досвід контакту з собі подібними, завдяки чому формується особистість – пояснює фахівець. – Вона вчиться вигравати, програвати, відстоювати власні кордони, самостверджуватися тощо. У школі діти насамперед вчаться виживати».

Однак Валентина Мержиєвська переконана, що в традиційній школі складно набути навички соціалізації, адже там дітям ніхто не допомагає зупинити й розібрати кожну конфліктну ситуацію, підказати інструмент виходу: «В класі завжди будуть учні, яких цькують».

Валентина Мержиєвська каже, що діти, які переходили до них із ЗОШ, перші кілька місяців просто відсиджувалися на заняттях, їм було надзвичайно складно включитися в процес, а особливо – формулювати власну думку. Адже вони звикли, що всі визначення диктують. Згодом новачки адаптувалися до кардинально іншої системи цінностей, розуміючи, що процес навчання може бути цікавим.

Письменниця, професор Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника Ольга Слоньовська переконана, що в традиційній шкільній освіті втрачений важливий момент – цікавість. Окрім цього, навчальні програми є перевантаженими. Наприклад, у багатьох розвинутих європейських країнах старшокласники протягом року вивчають п’ятьох письменників, тоді як у нас – більше трьох десятків. Таким чином, у дитини формується ненависть до читання загалом. «Навіть сам вчитель не спроможний усе те вивчити, – продовжує Ольга Слоньовська. – Освіта перетворилася на каторгу для дітей. Дуже часто відмінники позбавлені дитинства».

В обхід закону

Як повідомили в департаменті освіти і науки Івано-Франківської ОДА, згідно з Положенням про екстернат у загальноосвітніх навчальних закладах, можливість складання іспитів екстерном в Україні мають лише особи, які: з будь-яких поважних причин – здоров’я, відрядження батьків, спортивні збори тощо – не мають змоги відвідувати загальноосвітню школу; опановують навчальний матеріал прискорено або відстають у навчанні; ті, що не довчились або не мали змоги скласти свого часу річну атестацію; навчаються за кордоном або є іноземцями.

Тобто, щоб обрати навчання екстерном, необхідні поважні причини, які перешкоджають відвідуванню ЗОШ. Саме лише бажання батьків та дітей не є поважною причиною, з погляду закону.

Однак куратор альтернативної школи запевняє, що вихід завжди є і проблему переведення дитини на заочну форму навчання можна обійти. Українське «діряве» законодавство дозволяє це зробити. В деяких школах узагалі не вимагають вказувати у заяві причину переведення на екстернат. Багато залежить від лояльності керівництва ЗОШ, його готовності експериментувати.

Головною проблемою організації альтернативної школи засновники називають зовсім не бюрократичну тяганину. Найскладніше – підібрати людей з однаковими цінностями.

В Україні альтернативна освіта навряд чи стане масовою, оскільки гідне навчання може забезпечити не кожна родина. Для якісної домашньої освіти потрібні високий освітній рівень батьків, відповідне матеріальне забезпечення і достатній час для занять.

Наталя МОСТОВА

RTi: "Життя, як воно є"

Виступ на каналі RTi: "Життя, як воно є"

Читомо: "БеркоШко. Навчання без офіційних підручників і зі здоровим глуздом"

Стаття Анастасії Івашиної у проекті "Читомо"

Альтернативний освітній проект БеркоШко з’явився в Києві у 2011 році з ініціативи небайдужих батьків, які прагнули вчити своїх дітей, покладаючись на здоровий глузд та інтерес з боку малюків. Наразі тут вчиться вісім п’ятикласників, а наступного року ще дев’ять дітлахів піде у перший клас. БеркоШко діє на засадах домашньої освіти і є прецедентом того, як вчитися без атрибутів звичайної школи, зокрема й без стандартних підручників. Про створення підручників–арт-буків разом із дітьми, середовище, в якому неможливо не читати, й ідеї щодо того, якими б мали бути круті підручники, Читомо розповіли мами, викладачки й одні із засновниць БеркоШко Валентина Мержиєвська і Олеся Мамчич.

Про підручники й навчальні матеріали в БеркоШко

Валентина. Підручник зазвичай народжується під якусь методику, ми ж як такої методики не маємо, і вирішили просто імпровізувати, піти від здорового глузду й зацікавленості дітей, тому ми багато чого створюємо з ними разом.

 АБЕТКА (1 клас)

У 1 класі потрібна була абетка, але ми навіть думки не мали про те, що користуватимемося якоюсь купленою абеткою. Тож почали майструвати свою: кожну з літер діти оформлювали відповідно до своїх асоціацій з нею. Вони малювали повністю все самі, ми ці роботи не покращували.

 АБЕТКА (1 клас)

На уроках письма малюки вчилися писати, а на заняттях із мистецтва та майстрування оздоблювали літери. До речі, писати за прописами ми теж не вчилися: учні відразу тренувалися на папері в косу лінію, починаючи з написання свого імені. Отож, діти за рік створили собі абетку самі. І вона для них набула великої цінності, вони її досі гортають.

Українська мова (2 клас)

На уроках із української мови діти писали свої твори, які ми потім зібрали в єдину книжечку. Тому за другий клас підручника як такого теж не було.

Мистецтвознавство (2 клас)

Цю книгу створили на заняттях із мистецтвознавства. Діти розглядали картини, писали про ті асоціації й емоції, які вони в них викликають.

Книга драконів (1 клас)

Це не підручник, а книга, яку ми готували для квесту наприкінці першого класу. Діти тоді дуже зацікавилися мультиком «Як приборкати дракона?». Тому ми вирішили зробити для них таку книгу, сторінки друкували на білому папері, а потім вимочували їх у чаєві, зшивали. Це був справжній скарб для дітей, коли вони знайшли цю книгу.

Берковецька енциклопедія (3 клас)

У 3-му класі на заняттях із живого світу (природознавства) ми писали енциклопедію. Кожен вибирав дерево і писав про нього статтю, потім так само обирали тварин серед тих, які в нас тут зустрічаються. У кожного був свій рівень залученості: хтось більше писав, хтось менше, хтось друкував фотографії чи замальовував щось. За основу взяли аркуші, на яких малювали менші, щоби ці роботи не пропадали.

Зошити з англійської мови (2 клас)

На англійській читали «Хроніки Нарнії» в оригіналі. Основну частину тексту читав учитель, а діти сприймали на слух, водночас діалоги чи якісь короткі описи читали самі. А в цих зошитах, стилізованих під «Хроніки…», записували те, що вважали за потрібне, виконували якісь завдання. У нас діти не працюють із підручниками з англійської, бо їм цікавіше займатися в рухах, з піснями, віршами тощо.

Як видно, в нас нічого не пропадає. До прикладу, в 1 класі була серія занять із кольорознавства (у Вальдорфській педагогіці цілий розділ присвячений сприйняттю кольорів), з яких лишилося багато гарних папірчіків, які вони розмальовували. Згодом ми їх використали в підручниках як тло.

Українська мова

Олеся. Це теж не підручник, а скоріше арт-бук. Ця книжка була утворена дуже спонтанно, діти прочитали історію Дзвінки Матіяш про шкарпетки й захотіли створити свої історії. Наступного року я попросила нашу художницю, щоб вона розробила концепцію для цієї книжки. Тоді діти за урок все вклеїли, дописали, що бракувало, придумали назву.

У БеркоШко ми працюємо у форматі авторських курсів, розробляємо під себе матеріали. На українську мову я часто роздруковую, щось приношу дітям. Свої заняття я будую на тому, що діти багато читають сучасних письменників й усі вправи роблять за їхніми текстами. Диктанти, розбір речення ми робимо за творами Івана Андрусяка, Сашка Дерманського.

Цього року ми організовуємо проект Дитяча літературна премія «Волохатий олівець». До весни учні БеркоШко читають новинки українського дитліту й пишуть на них рецензії. І наприкінці року вони нададуть свою премію якомусь із дитячих письменників. Ми читаємо майже все, що виходить в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та «Видавництві Старого Лева». У нас тут у школі бібліотека, в мене вдома, у дітей вдома, ми постійно обмінюємося книгами.

Бібліотека БеркоШко

Я періодично запрошую письменників. Позаминулого року протягом місяця ми займалися за текстами якогось одного автора, а потім запрошували його. У нас були Леся Воронина, Іван Андрусяк, Сашко Дерманський, Галина Ткачук. Цьогоріч приходила Дзвінка Матіяш. Незабаром завітає Оля Купріян, яка розкаже їм про буття рецензента, адже вони самі почали писати рецензії.

Валентина. Вдома діти читають художню літературу. В кінці третього класу всі перечитали Гаррі Поттера. Водночас ми читаємо і те, що за стандартною шкільною програмою потрібно. Я колись думала скласти перелік книжок, які читають учні БеркоШко, але він такий довгий вийде. До того ж він постійно оновлюється, і такого не буває, щоб вийшла вдала книжка, і ми її не придбали. Крім того, суттєвий вплив має середовище, воно затягує – і дорослі читають, і діти, тут складно не читати.

Олеся. На уроках у них доводиться забирати не смартфони, а книжки.

Валентина. У БеркоШко встановлено, що на уроках ми ґаджетами не користуємося, крім занять із інформатики, але річ у тому, що нашим дітям і так цікаво. У нас один хлопчик прийшов уже в 5 клас, так-от він перші два тижні питав: «Чи можна мені взяти планшет на перерві?». Я йому на це говорила: «Нащо тобі планшет, іди на вулицю бігай». Уже не питає, він звик, що можна і без цього.

Про офіційні шкільні підручники

Валентина. Щодо офіційних підручників із математики (а я викладаю математику і фізику), то приміром, математика Богдановича дуже вже нудна. Я намагалася шукати тут якісь завдання, але діти не цікавляться таким. Підручник Будного і Буденка (видавництво «Богдан») цікавіший. Там було завдання про те, що ведмедик побачив стільки-то солодких снів і стільки-то смачних снів. Скільки красивих снів побачив ведмедик? Це, як на мене, цікавіше, але все одно. Крім того, у підручниках для звичайних шкіл інколи знаходжу не просто одруківки, а суттєві помилки – в задачі питається те, що неможливо знайти, чи те, що вже і так сказано в умові.

«Планета міркувань» Ольги Гісь

У початкових класах (1–2 класах повністю, а далі вже менше) займалися за книжечками львівської авторки Ольги Гісь, які мені дуже подобаються. Вона видала «Планету міркувань» для перших чотирьох класів, ще зробила книгу для дошкільної підготовки, але остання, на мій погляд, трохи заважка. А от «Планета міркувань» цікава, в ній зібрані абсолютно всі напрямки навчання: мислення, логіка, математика, мова, тобто це такий міждисциплінарний підхід.

Для своїх занять я сама вигадую задачі, а також користуюся, приміром, дуже класним підручником Сергія Рачинського «1001 задача для умственного счета». Він написаний у ХІХ столітті, там єдина проблема, що зараз зовсім змінилися одиниці вимірювання. Я беру їх, адаптую під сучасні умови. У цьому підручнику дуже багато практичних завдань.

Олеся. Щодо офіційних підручників з української мови та літератури, то я їх лише сама читаю і переглядаю матеріали, необхідні за програмою. Якщо ж вони мені здаються неважливими, то я їх якось переформатовую. Звідти дуже мало чогось можна взяти. Ці видання створені неживою мовою, там якісь пафосні, дистильовані фрази, солов’їні мови і тому подібний дискурс. Серед зауваг також те, що я часто виявляю як літредактор купу помилок (стилістичні, росіянізми тощо).

Про ідеї того, якими б мали бути підручники

Валентина. Круто було б написати підручник з нормальним, здоровим гумором. Бо ідея, що навчання – це серйозно, цілком відбиває бажання вчитися. У нас на математиці, приміром, так з’являлися задачі. Я запитувала: «Дітки, і про що ви хочете сьогодні задачу?». «Ну, про синіх їжачків», – казали вони. І я їм складала про синіх їжачків, чому б і ні? Або про моряка Папая. Був такий період, коли всі дивилися мультсеріал про нього, і я на цілу сторінку вигадала задачу з цим персонажем.

«Моряк Папай з’їв на сніданок 2 банки шпинату й пішов у гості до своєї подружки Олівії. Але не зміг навіть вийти з будинку – у нього в дверях зламався замок. Але Папаю дуже хотілося побачитися з Олівією, тому він з’їв ще одну банку шпинату й вибив двері. Потім він вирішив чимось затулити ці двері, щоб злодії не потрапили до будинку. Він знайшов неподалік велику брилу, спробував підняти її – не вдалося. Тоді він з’їв ще банку шпинату і зміг її посунути. Поки Папай штовхав брилу до дверей, йому довелося їсти шпинат ще тричі. Ось нарешті можна вирушати до подружки. Дорогою Папай помітив двох бабусь в автівці, які ніяк не могли рушити з місця. Щоб підштовхнути авто, він з’їв ще кілька баночок шпинату, але на цьому пригоди не скінчилися. За рогом хлопчик намагався зняти з дерева котеня, але його драбина була закоротка і він ніяк не міг дотягнутися. Тоді Папай з’їв ще шпинату – стільки, скільки й під час сніданку, підняв драбину разом із хлопчиком до котеняти. Вже майже біля самого будинку Олівії черевик Папая заскочив у тротуарну решітку, морякові знадобилося 40 хв і 2 банки шпинату, щоб виплутатися звідти. Вже дзвонячи у двері Олівії, Папай зрозумів, що якби він їв по одній банці шпинату на день, то того, що він з’їв сьогодні вистачило б на 2 тижні. Скільки шпинату з’їв Папай, поки йшов в гості до Олівії, якщо в одній банці вміщається 400 г шпинату? Скільки банок він з’їв, щоб підштовхнути бабусь в автівці?»

Одну таку задачку можна робити цілий урок, але повторивши при цьому три-чотири теми з математики.

Крім того, якось шукала в мережі підручники інших країн, читала про британські, але їх завантажити проблематично, я принаймні поки не знайшла як. Натомість натрапила на індійські підручники, а в Індії наслідують багато британських традицій навчання. Я завантажила їхні підручники з навколишнього світу (довкілля) і з математики, вони англійською мовою. Приміром, підручник з математики для 4 класу розпочинається з того, що діти розглядають різні види цегляної кладки. Розповідається, що учні їдуть у якийсь храм – у підручнику це проілюстровано світлинами, але мається на увазі ніби вони їдуть і дивляться. Таким чином представлений вступ у геометрію, зображено, як один квадрат стіни можна по-різному заповнити.

Ще, наприклад, є задача сторінок на п’ять про те, як діти їдуть на екскурсію в цей храм. Ми з малими її розв’язували, адаптувавши під наші умови. Приміром, школа вирушає на екскурсію в інше місто, їде п’ять класів, в одному стільки-то дітей, в іншому стільки. Скільки потрібно замовити автобусів, якщо в одному автобусі 35 сидінь. І діти рахують. Кажуть: «Ой, а одного автобуса нам не вистачило». І перевізник запропонував мікроавтобуси. Скільки нам в такому разі треба дозамовити мікроавтобусів? Перерахували. Ще в задачі запитувалося про те, чи встигнуть вони доїхати до обіду, й тоді діти рахували швидкість руху автобусу. Автобус заїхав на заправку, вони рахують, скільки треба пального і скільки за нього потрібно заплатити. Всі питання, які діти насправді задають по життю, у книзі зібрані в розгорнуту оповідку, а не сухі задачки.

В інших задачах так само наводяться речі, які можна перевірити в реальному житті. До прикладу, в п’ятому класі вчаться кути, і в цих індійських виданнях всі кути пояснюють на стрілках годинника.

Ще цікаво, що в індійських виданнях дуже поширене приблизне рахування. Приміром, скільки приблизно треба грошей, щоб вистачило на бензин до Львова? Приблизно прикидається відстань, приблизно пальне, і в результаті гривень 800 нам має вистачити. Адже в житті ми дійсно так і рахуємо, ніхто ж не прикидає, що треба 753 грн. Паралельно, звісно, йде вивчення і точних розрахунків, але на цьому не робиться такий акцент, як у нас.

Книги Валентини Мержиєвської

Маю задум, що для першокласників, які почнуть у нас вчитися наступного року, я вже буду писати щось на кшталт підручника. І писатиму щось подібне до згаданих індійських книг. Я вже підготувала книгу з математики, зібравши по 40 характерних задач із кожного року навчання. Тут немає коментарів, методичних рекомендацій для вчителя, але самі ідеї для навчання звідси можна черпати. Також я написала книгу про те, як ми вчилися писати без прописів. Уже придбали 400 примірників цього видання. Переважно цікавляться батьки. Хоча є і вчителі як із традиційних, так і нетрадиційних шкіл.

Про концепцію БеркоШко

Валентина. У перших класах ми вчилися два дні на тиждень, тепер вчимося чотири, бо скоротили кількість занять і до 17-ї намагаємося закінчити, щоб встигати ще на гуртки, щоб дітям свобода лишалася.

Частина вчителів – батьки учнів БеркоШко, частина вчителів дітей тут не мають, але приїжджають викладати і є батьки, які не викладають, але привозять сюди дітей. У нас є діти, які ніколи не вчилися в звичайній школі, є ті, що вчилися два, три, чотири роки й потім прийшли в БеркоШко. Були й такі діти, що вчилися в нас, а потім перейшли в інші неформальні школи. Тобто у нас є різноманіття варіацій, бо будь-яку неформальність складно спрогнозувати. Ми постійно змінюємося, у нас сприйняття БеркоШко у першому й п’ятому класі відрізняється.

Це некомерційний проект. Ми не беремо дітей просто так, ми вчимо своїх і тих, хто приєдналися за компанію. Якби ми захотіли, то набрали б і п’ять перших класів, бо запит дуже великий. БеркоШко – це прецедент того, як можна вчитися без школи. Офіційно діти оформлені на екстернатну форму навчання, у звичайній школі вони здають атестацію. Тут ми робимо частину того, що треба за програмою, щоб вони могли скласти атестацію, і додаємо від себе все, що можемо додати.

До речі, результати атестацій доволі високі 9, 10, 11 балів. Це при тому, що підготовка до складання займає кілька днів. Ясно, що ми вчимося, подібні теми проходимо, але сама контрольна – це два дні й вона написана. Ти отримуєш адекватні оцінки й можеш продовжувати навчання так, як тобі цікаво.

Олеся. У БеркоШко нема оцінок. І стосовно атестацій у звичайній школі нам залежало передовсім, як діти себе почували під час написання, наскільки впевнені були, що викликало дискомфорт, що знали, а що ні. Тому оцінки тут далеко не є самоціллю.

Валентина. Ми від самого початку були не проти домашніх завдань. Головне, дотримуватися співвідношення обсягів. Ми вчимося чотири дні – з понеділка по четвер, але в нас нема такого, що вони роблять домашнє з понеділка на вівторок тощо, завдання вони отримують лише на вихідні. На мій погляд, у будь-якому навчанні потрібен власний практичний досвід. Коли ти працюєш серед інших і знаєш, що завжди можна запитати поради – це одна справа. Інша річ, коли ти сам маєш покладатися на власні сили, плюс так творчість якась проявляється. Приміром, писати твір у класі дитині складно, бо навіть не зосередишся належним чином.