Мотивація

Однією з ознак готовності дитини до школи вважають її здатність утримувати увагу впродовж 15 хв на одній діяльності. Але річ в тім, що дитина здатна утримувати увагу і значно довше, якщо справа її цікавить. І зовсім не може концентруватись на тому, що їй робити не хочеться. А, оскільки, в школі дитину частенько змушують робити те, чого їй робити не хочеться (не хочеться саме зараз або не хочеться взагалі), то тут підключаються батьки і починаються танці з бубном.

У деяких сім’ях вже напрацьована потрібна поведінка. Наприклад, коли дитина змалку погано їсть.

Дитина:
- Не бу-ду!
Мама:
- Ну, будь ласка, хоч одну ложечку!... За тата, за маму, за бабусю з дідусем…
Через кілька років ті самі діалоги повторяться за прописами:
Дитина:
- Не бу-ду!
Мама:

- Ну давай, доню, ще один рядочок!... Для мене, для тата, для Марії Іванівни…

 

Але якщо задуматись, то і їсти, і вчитись, дитина має для себе, а не для когось з родичів чи знайомих. 

З їжею вирішити все дуже просто. Не хочеш – не їж. Повірте, дитина коли зголодніє, буде їсти і суп, і кашу – і без вмовлянь. Головна задача батьків – це не нагодувати, чи вкласти спати, а створити дитині такі умови життя, щоб вона могла достатньо втомитися і зголодніти: бігати на свіжому повітрі, ганяти на велосипеді, копати м’яча, грати в квача з іншими дітьми. Тоді проблеми «мало їсть» і «погано засинає» пропадуть самі собою. 

Складно повірити, але із навчанням так само. Від природи в дитині закладений цілий оберемок цікавості, до всього, що тільки можна уявити. Змалку діти засипають батьків питаннями: а чому сонце сходить, а чому бурульки тануть, а що в мене в животі бурчить? 

 Це те саме нестримне бажання вчитися, яке якимось чином намагаються «пробудити» в школі. А воно вже й так є, головне не заважати. А заважати школа вміє. 

І ви по собі знаєте як саме вона це робить. Усі батьки колись були дітьми і самі мучились від нецікавих завдань, від нудних прописів і надокучливих повторень. Але так само тепер батьки разом із вчителями відбиватимуть бажання у власних дітей. Бо не уявляють, як може бути інакше. Втім, є варіанти. Наприклад, всі можливі форми анскулінгу (unschooling), школи типу Садбері (SudburyValleySchool) – вони йдуть шляхом «гуляй поки не зголоднієш», чекають поки в дитини інтерес до навчання проявиться сам. Тобто ніхто не підганяє дітей під визначені стандарти, хтось вчиться читати в 4 роки, хтось в 14 – і те, і інше нормально. Навчання відбувається взагалі без будь-якої програми і ґрунтується лише на тих питаннях, які задає дитина про світ.
Багатьом батькам в Україні це складно собі навіть уявити, адже в нас була на всіх одна система освіти, з планами уроків, нормами читання і річними контрольними роботами. І здається, що без цього всього дитина виросте неуком. Хоча сотні прикладів людей, які по закінченні школи не вміють розставити коми в реченні, чи вважають Чехова – українським поетом, мають зародити сумнів в освітній системі, але досі віра в неї надто сильна. 

Мені здається, що найлегше шукати альтернативні підходи в навчанні тим батькам, які самі вчились після школи. Я маю на увазі не ВУЗи, а самостійне дослідження якихось питань – потрібних для роботи чи просто цікавих. Тобто, коли вчиш щось не для оцінки, а на результат. Але доросла людина вже може усвідомити для чого їй потрібні ті чи інші знання, що їй потрібно дізнатись ще, для досягнення своєї мети. І взагалі, в дорослої людини є мета, в той час як цікавість дитини не спрямована.
Особисто я також не можу відпустити на самоплин навчання дітей, але й заганяти в систему шкільної освіти не хочу. Намагаюсь шукати золоту середину, зацікавлювати, підкидати інформацію до роздумів, пробую заохотити робити складні і можливо не дуже захопливі завдання, але які можуть відкрити можливості до цікавого. Звісно, що виходить не завжди, але здебільшого виходить.
Головне, на що я спираюсь – сама задаю собі питання: «Для чого ми це робимо?» Тобто, який навичок або яку якість потрібно напрацювати цією вправою. Тоді можна шукати різні форми реалізації. Ту саму дрібну моторику пальців, уважність, написання літер, арифметику можна розвивати сотнями способів, а в школі, наче навмисно, обирають найменш цікавий для дитини (але найпростіший в реалізації для вчителя).
Візьмемо найпростіший приклад – з прописами. Писати їх не цікаво. Для чого їх взагалі писати? Щоб вивчити написання літер. Якщо мета в цьому, то тоді варто обрати зміст такий, який цікавитиме дитину і він долатиме труднощі писання, заради цікавого змісту. Наступним кроком є каліграфія – гарне написання літер. Дуже приємно читати гарний почерк, але при всіх стараннях початкових класів, рідко в кого в середній школі лишається гарне написання, особливо у хлопців. Тому, якщо вже братися за напрацювання каліграфії, то не полишати одразу по закінченню початкової школи. А взагалі, в сучасному світі обсяги рукописів настільки скоротились, що треба добре зважати якою ціною випрацьовується почерк і чи воно того варте. Якщо навчання заради навчання псує нерви і дітям і дорослим, а також погіршує їхні стосунки, то щось у такому навчанні не правильно.
Якщо замислитись, мотивацій для навчання можна знайти безліч. Важливо підбирати саме ту, яка спрацює з певною дитиною в конкретний момент. Розмірковуючи над цим, я розподілила мотивації на такі групи:

1. Пізнавальна мотивація – втамовування власної цікавості, набуття потрібних навичок для реалізації своїх задумів – саме той чистий мотив, який не потребує зайвих зусиль. При такій мотивації дитина вчиться сама і до інших звертається лише по допомогу з невідомим, як на мене – найбільш гармонійна, але не надто поширена форма мотивації.

2. Непряма мотивація – зацікавленість супутніми процесами навчання – наприклад, ходити до школи заради спілкування з однолітками на перервах, вчитися з метою розширення кола питань для спілкування (наприклад, у тематичних гуртках), також непрямою мотивацією до навчання може бути закоханість у вчительку :)

3. Інструментальна мотивація – використання навчання для досягнення інших цілей – отримання певного статусу: першокласник – «я вже дорослий!», статус відмінника чи хорошиста (дуже мотивує вчитись заради оцінки), мотивація бути кращим за інших (додатково напрацьовується на різноманітних олімпіадах) тощо. Також різновидом інструментальної мотивації є втішання інших – «порадувати маму» (За допомогою хорошого навчання дитина хоче заробити любов батьків), «щоб тато мною пишався» (Навчанням заробити повагу. Але якщо вдуматись, то нехай краще тато пишається своїми успіхами, а не привласнює собі успіхи дітей). Витонченою мотивацією є – сидіти за підручниками, щоб уникати інших справ, наприклад – допомоги по господарству.

І багато інших. Але всі форми мотивації, які потрапили до другої і третьої групи є на мою думку якимись трохи недолугими і розвивати їх не варто. Натомість, школа їх підігріває залюбки.

З різними дітьми працюють різні заохочення:

Когось простіше змусити зробити завдання, надавивши авторитетом, силою: «Не встанеш з-за столу, поки не зробиш». Таким чином добре напрацьовується вміння підкорюватись, виконувати накази – існує чимало професій, де така риса стане в нагоді.

З іншими дітьми легко сторгуватись – «Якщо ти зараз гарненько напишеш, я тобі покажу мультик/дам цукерку/поведу в зоопарк» (потрібне підкреслити, залежно від ідеології вашої сім’ї). В такому разі важливо не змінювати «умови договору» в процесі виконання. Дитина стикається з тим, що, наприклад, писати важко, або багато помилок і починає вмовляти «нехай одна помилка не рахується» або ще щось таке - дитячі вигадки нескінченні. Але важливо «приймати» виконану роботу за тими критеріями, як було домовлено на самому початку. Тоді дитина навчиться дотримувати даного слова, брати відповідальність за виконану роботу, відчувати наслідки, якщо десь «схалтурив».

Є діти, яким можна ставити виклики. «А так зможеш?» В грубому варіанті це можна назвати «брати на слабó», але це не зовсім так. Для деяких людей мотивація довести собі й іншим, на що ти здатен, дійти до межі своїх можливостей, дуже сильна. На цьому ж можна зіграти в навчанні, не варто лише акцентуватись на порівнянні себе з іншими. Тобто досягненнями мають вважатись набуті вміння, знання, навички, які можна десь застосувати.

І ще один шлях, мабуть найменш поширений. Полягає в поясненні дитині причин, потреб, змальовуванні далекоглядних перспектив – як знання можна використовувати в майбутньому. Проведення аналогій з професіями, для яких потрібні певні вміння. Логічні пояснення.

Ось вже – півділа зроблено, дитина виконує завдання – пише, малює, читає. Але робить абияк. Школа в такому разі знову вдається до оцінок і порівняння з іншими, але це не мій шлях. Потрібен час і власний гіркий досвід, аби зрозуміти, що якщо вже щось робиш – роби добре. А якщо абияк, то краще взагалі не затрачати сил, бо як казав конструктор Корольов С.П.: «Якщо ти зробив швидко, але погано, всі скоро забудуть, що ти зробив швидко, але довго пам’ятатимуть, що ти зробив погано. Якщо ти робив щось повільно, але зробив добре, всі скоро забудуть, що ти робив повільно, але довго пам’ятатимуть, що ти зробив добре». В наш час авторитет професіонала в будь-якій сфері стає дуже вагомою ознакою успішності, варто з дитинства починати працювати на своє ім’я.