"Як я провів/провела літо"

Ян

У  мене є багато цікавих моментів щоб про них розповісти. Спочатку я розповім про те, як гарно починався кожний мій ранок на дачі. Я прокидався в напівтемряві і йшов до теплого приємного душу. Вода ніжно огортала мене своїми обіймами. 

Після цього я, ласкаючи свій ніс запахом, сідав до столу. Я їв кожен день щось різне. Смажена картопля зі скоринкою, сирники, вівсянку з ягодами, котлети і ще багато чого смачного. Чого мені так сподобалося на дачі? Бо там було дуже круто, хоч і працювали ми багато. Ми з молодшою сестрою наглядали за газоном і кущами ягід, збирали яблука і допомагали бабусі. Також ми по черзі мили посуд, іноді мили підлогу і підмітали. 

Але, хоч на дачі і в саду було круто, але було спекотно, тож ми разом пішли на озеро  —  озеро давало приємну прохолоду і там було цікаво грати. Ми з насолодою з стрибали в воду і грали на мілководді. Також іноді ми ходили з дідусем на риболовлю. 

Моїй сестрі це дуже подобалося. Також вона часто часто ходила до подруги. У її подруги на подвір‘ї було багато чого: батути, іграшки, спортивний куточок. Цього літа я був на дачі без друзів, тож не міг піти до них в гості чи пограти з ними цікаві настільні ігри. 

Більшу частину часу я провів вдома і в ліс було не можна. Минулого літа я об’їхав це озеро на електросамокаті, а цього літа так зробити не вийшло, бо там можуть бути розтяжки. 

Я зрозумів, наскільки важливі друзі. Без них тобі нічого робити, ні в що грати, і нічого робити. Вони підтримують в скруті, і допоможуть вирішити проблеми. З ними можна теревеніти вічно. Я зрозумів, що треба більше цінувати друзів і час проведений з ними.

Маша

Усе почалося з того, що я уві сні чую тремтячий голос моєї старшої сестри, я не зрозуміла, що вона каже, бо майже спала, але вуха чули тільки біль і страх, я одразу прокинулася, вона ніжно прибрала з мене ковдру і попросила пошвидше ставати і збирати все, що мені важливо. 

Я не розуміла що коїться, але через секунду я почула вибух, на мене подивилася сестра і сказала "Маша, зараз російські війська увірвалися  на територію України, і почали повномасштабну війну" треба збиратися і їхати. Сестра побігла далі збирати речі, а я ще хвилину не могла рухатися, в мене тремтіли руки та  коліна були м'які, а потім я побігла збирати речі ...я майже нічого не зібрала, тільки труси з малою кількістю речей, бо я гадки не мала що робити в такій ситуації, батьки були за кордоном, тому було ще страшніше. 

Слава богу що в нас була Люда  —  няня мого молодшого брата і Олег  —  водій, тому ми сіли всі разом у машину, забрали кішку, а собаку ми не змогли забрати, бо вона велика і порода дуже активна, ми з нею попрощалися і попросили у тих, хто не виїжджав, за нею приглянути, тому ми сіли і поїхали. Весь цей час, коли ми збирали речі, нам звонили батьки, і у моєї сестри був на телефоні дуже спокійний рінгтон, я його на все життя запам'ятала. Коли він грає, то в мене душу розриває, ці вибухи і спокійна-моторошна мелодія, аж мурашки. 

Так ми за добу доїхали до Кам'янця, в село, в нас там були друзі, але я, моя сестра і мій брат ми хотіли до батьків, тому ми робили план як до них доїхати, пройшло пару годин і батьки знайшли тих людей які нам дуже допомогли, які нас привезли до них дуже обережно та люблячи. Я дуже вдячна цим людям. Ми попрощалися з Людою та Олегом. Ми їх любимо, але треба було йти далі, до батьків. 

Ми їхали дуже довго, нас передавали з рук до рук, і настав час прощатися з старшою сестрою, вона була повинна їхати в іншу країну, а я з молодшим братом до батьків, тому ми теж обцілували один одного і поїхали далі, ми літали самі на літаку, це було страшно і весело, зі мною був мій друг якому стільки ж років, як мені, тому було не нудно. 

Пройшов тиждень з початку війни, і ми нарешті доїхали до батьків, це було щастя. Серце розривало, нарешті я відчула безпеку, але не до кінця, бо знала, що зараз в моїй державі війна, в мене наполовину розум був і там, і там. Пройшов час і ми вирішили їхати, ми побували ще в 5 країнах І приїхали до сестри. А потім нарешті повернулися в рідний дім, в рідну країну. Дуже було цікаво, що багато наших знайомих були поруч в важкий час і це допомогло нам.

Я дуже вдячна всім і всім, адже завдяки тим людям, яких я майже не знала і знала, я зараз пишу цей текст, дякую всім-всім-всім. Просто не знаю як навіть вдячити, люблю. СЛАВА УКРАЇНІ!!!

Федя

Чи було у вас таке, що ви сумували за двома місцями одночасно? Особисто у мене  —  так. Коли ми були в Луцьку. Спочатку ми були в Чернівецькій області, потім переїхали в Луцьк. 

Будучи в Луцьку я дуже сумував за Києвом, а зараз навпаки. Звісно, в Києві я більше хочу жити, але за Луцьком я теж сумую. Сумую за вуличками, за дорогою, де ДУЖЕ багато камінців, де ми з Дашею надовго застрягали. За грою в румікуб з бабусею, за набиранням води з автомата. За тим фактом, що ми жили в найдовшому житловому будинку в світі(!), а потім, через 2 місяці переїхали в іншу квартиру в Луцьку. За гулянням до села з коровами. 

Трохи шкода, що ми його покинули, але я хочу жити в Києві, але я радий що провів час в Луцьку.

Ростик

Коли почалася війна, через якийсь час ми потрапили у Львів, де зустріли Малюка  —  песика з яким у Львові я провів багато часу. А він був таким смішним, грайливим та неслухняним. Я так любив кидати йому паличку з гори, а він або бігти за нею та приносити її та хоронити між кущів, або плювати на те, що це була його улюблена паличка. 

Я так любив, як він творив всяку фігню: наприклад обмазувався в какашках. В цій ситуації найприкольніше було те, що господар сказав що він пес-пастух і це він інстинктивно почав маскуватись. Мені так подобалось, як він їв травичку на вулиці та намагався познайомитись ледь чи не з кожним поряд проходячим песиком. А як же він швидко розправлявся з іграшками, дав йому клубок з шкарпеток і вже через 10 хвилин ти знаходиш їхні шматки. 

А коли я повернувся до Києва я почав сильно за ним сумувати.

Вася

Чи чули ви звуки ракет? Чи збирали ви рюкзак на найближчі півроку? Я не знаю чи в вас таке було, та в мене було. Тому сьогодні я розкажу вам про перший день війни. Все почалося приблизно о 6 ранку 24 лютого. Я прокинувся від дивного звуку, спершу я подумав що то наша кішка  —  Квасоля дерла моє ліжко, та розирнувшись не побачив її, потім я помітив свою маму, вона сиділа в мене на ліжку та щось активно обговорювала з моїм старшим братом  —  Федьком. І вже коли вона помітила, що я прокинувся промовила:

 —  Привіт Васю, почалось повномасштабне вторгнення росії в Україну.

До мене враз дійшло, ці звуки  —  ППО, що збивало ворожі ракети, було відчуття ніби російські війська вже зовсім поруч. Як тільки мої батьки прокинулися, мій тато поїхав на Троєщину, до моїх бабуся й дідуся. Слід зазначити, що приблизно за тиждень до 24 лютого ми зібралися всією родиною й обговорили це питання, ми вирішили, що мій тато одразу їде на Троєщину, бо ми живемо в садах, в нас є криниці та ми придбали генератор. 

Та прокинувшись ми чули звуки ракет. Здавалося б, чого вони в цій глушині? Як виявилося згодом, в 10 хв машиною від нас знаходиться Гостомель  —  вантажний аеропорт. Одразу стало ясно, що залишатися небезпечно, тому ми вирішили що наступного ж дня поїдемо. Минали довгі години, всі вже зібралися, й просто чекали. Добре, що ми часто ходили в походи, й вже вміємо досить швидко та досить розумно збиратися. Мені дуже сильно запам’ятався один момент, я лежу на дивані (там було безпечніше), а на мені Квасоля, лежить й муркоче, звучить прикольно, та кожен раз як вона муркотіла я здригався, бо думав, що то летить ворожий літак. Я не міг заснути до години так 2 ночі, і коли врешті почав поглиблюватися в сон, спустився мій тато, й сказав що тут не дуже безпечно, тому ми пішли в підвал до сусіда. 

25 лютого о 7 ранку ми були готові їхати, ми все завантажили в нашу машинку й рушили. Київ нас привітав кислотно помаранчевим сонцем, й червоними хмарами. Багато де я чув, що червоні хмари  —  провісники крові. Спершу ми хотіли поїхати в рандомне маленьке містечко, та потім передумали й поїхали до родичів. 

Мій тато відвіз нас, й одразу пішов добровольцем в ТРО. І от зараз 244 день війни, я сиджу й пишу цей есей, мій брат у Львові, волонтерить й вчиться в УАЛі (Українська академія лідерства), мій тато в госпіталі, адже він наступив на міну ПФМ 1. А моя мама відродила школу, в якій я вчуся. А Квасоля, залишилася найпрекраснішою кішкою в світі ;)