100-літній цикл

Валентина Мержиєвська

«Мислення починається зі здивування» 

Арістотель 

Чим більше читаю робіт відомих світових педагогів: Монтессорі, Штайнера, Френе, Сухомлинського та інших, тим яскравіше усвідомлюю, що усі «велосипеди» вже винайдено.

Можна навіть не шукати інших шляхів, а лише придумати як найкраще втілити їхні принципи у наших реаліях, адаптувати до сучасних умов життя.

На початку ХХ століття у багатьох країнах відбувся сплеск нових ідей щодо реформування школи. Читаючи критику школи тих часів розумію, що за 100 років нічогісінько не змінилося.

Наприклад, Селестен Френе важав систему оцінювання однією з найгірших рис школи. Виставляння оцінок вчителем може бути упередженим, випадковим і взагалі не свідчитиме про знання учня. Оскільки в традиційній школі оцінка є головним показником успіхів учня, це підбурює їх до показної діяльності, до обману і зловживання, спричиняє нездорове суперництво, гордоту. Діти і без того постійно змагаються з однолітками – в спорті, в іграх, але переносити змагальність на навчання – неприпустимо: обдаровані та працездатні діти «пишаються» успіхами, в той час як більшість переживає постійні невдачі і страждає на комплекси неповноцінності. В той час як школа має підкріплювати і розвивати успіхи кожної дитини, що надасть їм впевненості в собі: для когось – в читанні і лічбі, для іншого – в малюванні і музиці, для когось – у фізичній вправності і майстерності, для іншого – в організаційній діяльності.

Кожна з нетрадиційних педагогік закликає бачити особистість дитини, її здібності, бажання і створювати умови саме для її розвитку, в той час як традиційна школа намагається зробити освіту масовою, універсальною і стандартизованою: від навчальних планів до оцінок.

Велику увагу альтернативна освіта приділяє створенню середовища. У Марії Монтессорі – це розвивальне середовище з різноманітними матеріалами та об’єктами, кольорами і поверхнями, які спонукають розвиток мислення дитини, дрібну моторику рук, тощо.

Селестен Френе створив майстерні за різними напрямками розвитку, де діти могли працювати з усім необхідним обладнанням: мапами, довідниками, вимірювальними інструментами, фізико-хімічним обладнанням, друкарським верстатом, займатися усіма видами художньої творчості (малюванням, ліпленням, музикою, ремеслами, фотографією, звукозаписом та іншими), обробкою дерева і металу, швейною справою, кулінарією, вирощуванням рослин і тварин.

Вальдорфська педагогіка оточує дітей природніми матеріалами, які залишають простір дитячій фантазії, уникає правильних форм та штучних матеріалів, вальдорфські іграшки завжди гладенькі, без гострих ребер та кутів і незавершені. Ляльки не мають облич, щоб дитина домальовувала його в своїй уяві залежно від ігрового сценарію, тваринки наділені лише основними рисами, а подробиці – то справа дитячої фантазії.

Вдумливе ставлення до освіти зазвичай зводиться до пошуку найбільш природнього шляху розвитку особистості. А для цього потрібно уважно спостерігати за дитиною, створювати умови для пізнання власних можливостей з огляду вікових особливостей, її здібностей і бажань, але саме головне – не згасити дитячу цікавість. У маленьких дітей вона здається невичерпною: сотні питань, зацікавленість кожною подією, кожним предметом в їхньому житті, але вже з початком навчання в школі оцей живий вогник в очах починає згасати. Чимало дітей вже за 2-3 роки перестають цікавитись і навчанням, і навколишнім світом. Бо навчання в школі не дає відповіді на запитання і не породжує нові, не дає приводів для цікавості, а перетворюється на суцільну муштру. «Відступили дві клітиночки вниз і три праворуч…»

Цікавість, насправді, може виникнути у доволі вузькому діапазоні знань. На самісінькій межі того, що ти вже знаєш і невідомим. А зникає вона тоді, коли змушують повторювати одну й ту саму вправу багато разів. І якщо перший раз ще могло бути цікаво «А як це зробити?», то кілька разів – то вже нудно. Або навпаки, коли відповіді дають швидше, ніж у дитини встигає виникнути питання.

Спершу дитина починає підмічати якісь цікаві моменти у навколишньому світі, дивуватися їм. Чимдалі такі уривчасті спостереження про світ накопичуються і згодом виникає відчуття, що все якось пов’язане. Відтак виникає потреба зрозуміти ці зв’язки, спробувати шукати пояснення, звертатись до тих, хто зможе дати відповіді на запитання, необхідність формулювати запитання.

Дуже бажано, та навіть необхідно не просто повідомляти дітям інформацію, а дати їм можливість самим до цього додуматись, винайти нове знання. Можливо трохи направляючи на цьому шляху, звертаючи увагу на важливі моменти, відсікаючи зайве, підтримуючи вогник цікавості і дивування світом. Сухомлинський, здається, казав: «Від здивування до знання – один крок».

Натомість навчання в школах зазвичай не передбачає цікавості, а полягає у натреновуванні дітей на виконання певних завдань, для подальшого написання контрольних та складання тестів. Такий спосіб навіть освітою назвати складно, оскільки він не передбачає глибокого і вдумливого опрацювання питань, а тільки нашарування інформації без її усвідомлення.

Більшість альтернативних систем освіти передбачають свободу в навчанні, деякі – абсолютну свободу, як у школі Садбері, деякі – часткову, як наприклад, Френе – він вважав, що напрямок розвитку дитина має обирати згідно зі своїми бажаннями, але для досягнення успіху кожний учень складав план на тиждень, місяць, рік і навчався згідно з ним. Але це не були єдині навчальні плани на весь клас, чи як у наших школах – єдині на всю країну, це були індивідуальні плани для досягнення мети кожної особистості, а робота вчителя полягала в тому, щоб гармонійно пов’язати плани усіх учнів в класі.

Навчання – це шлях спроб і помилок. Звісно, якщо не пробувати, то помилок не припускатимешся (окрім єдиної великої – уникати помилок). Але кожна спроба додає знання. Якщо вона буде вдалою – досягнеш успіху, якщо ж припустишся помилки, принаймні, знатимеш як чинити не варто. Згодом накопичений досвід дозволяє аналізувати можливі наслідки, передбачати розвиток подій, впорядковувати свою діяльність. В помилках немає нічого поганого – це лише один з етапів, погано – це не намагатися або не бажати виправити помилку, відмовлятись спробувати ще раз, в інший спосіб. Але, нажаль, школа часто прищеплює дитині страх помилок, страх зганьбитися власним незнанням і цим дуже ускладнює навчання.

А що означає «бачити в дитині особистість»? Помічати вподобання дитини, розвивати здібності, враховувати її бажання. А окрім того – не виснажувати дитину, не вичерпувати усі її сили на виконання завдань, вчити розраховувати власні сили і досягати результату, не робити марних зусиль. У сучасних традиційних школах дуже велике навантаження, навчальні програми стають дедалі складнішими, підручники – заплутанішими, вимоги – жорсткішими. Усе більше часу у дітей займає відсиджування в класах, а потім і вдома за домашнім завданням. А окрім того є ще гуртки, секції і репетитори, що саме по собі непогано і сприяє розвитку у певній сфері, але… Будь-яка людина повинна мати вільний час. А надто дитина. Час на вільну гру, на фантазію, на розмірковування, я вже не кажу про прогулянки і спілкування з друзями. Дитина – це не порожній глечик, який необхідно чимшвидше і чимбільше заповнити, дитина вже має і характер, і світогляд, і бажання, і плани на життя. Звісно, що все це не остаточне і багато разів переглядатиметься і розбудовуватиметься. Але й дорослі люди не повинні зупинятись в цьому, повинні пристосовувати свій світогляд до реальних обставин життя. Тобто дитинство – це не «підготовка до життя», це велика і важлива його частина. Важлива настільки, що від того як минає дитинство, значною мірою залежить як складеться і все життя.

Тож для гармонійного розвитку дитина має почуватись вільною. Вільною від невідворотності розкладу, від догм підручників, від шкільних парт і тривалості уроків. Можна мати план і досягати результатів у найбільш зручний і приємний спосіб, а не лише підкорюватись розкладу. Читати можна в парку, досліджувати цікаве питання не від дзвоника до дзвоника, а скільки стане цікавості, шукати відповіді не на запитання з підручника, а на свої власні питання. Повірте мені, більшість дітей цікавлять всі ті теми, які вивчають в школі, але хибні підходи до навчання відсікають природню цікавість, нажаль.

Є ще одна особливість. Багато відомих педагогів працювали у різновікових групах, де діти могли вчитись не лише у вчителя, а й у товаришів. І спілкування вибудовувати доводилось не лише з однолітками, а зі старшими і молодшими дітьми, що дуже важливо, бо навряд чи хтось добиратиме надалі колективи за віковою ознакою.

Натхненники альтернативих педагогік надають особливого значення особистості вчителя. Насправді, в традиційних школах це також є визначальним: у харизматичного вчителя діти наче самі вчаться, а у невиразного – предмет і не люблять, і не знають. Окрім того бажано, щоб дитина спілкувалась не лише з батьками і не лише з одним вчителем, оскільки жодна людина не може бути всебічно обдарованою, необхідно дати дитині можливість доторкнутись до інших світоглядів.

Навчити може лише той, хто вміє і добре володіє предметом. Якщо у дитини потреба бути фізично вправною, а батьки не такі – необхідно знайти гарного тренера. Якщо у дитини схильність до музики, а батьки не грають на жодному інструменті – потрібна музична школа. Навчити дітей письму може лише людина з гарним почерком. І вчитися бути успішним підприємцем краще не у університетського професора економіки, а у реального бізнесмена.

Гармонійна система освіти передбачає можливості для розвитку дитини з будь-якими здібностями і рівнем знань. Там, де на першому місці особистість дитини, а не умовні стандарти, немає перешкод для навчання і такі школи відкриті для всіх. Втім працювати вчителем в такій школі зможе далеко не кожний. Саме головне, що має вміти вчитель – це створювати такі ситуації, в яких дитина відчує потребу і бажання щось зрозуміти або чомусь навчитись. Це не просто, але воно того варте :)