Чомусь вважається, що якщо дитина ходить до звичайної школи, з соціалізацією в неї все гаразд. Це можливо, але ж зовсім не обов’язково. Спершу визначимо, що саме розуміють люди під словом «соціалізація». На мою думку, це сукупність навичок, які набуває людина під час спілкування з іншими людьми, які, власне, й полегшують це спілкування. Напрацювання певних правил поведінки, прийнятих в суспільстві, а також відігрівання визначених ролей і психологічних установок. Питання соціалізації дуже неоднозначне. Якщо людині бракує навичок соціалізації, вона незатишно почуватиметься у спільноті, можливо навіть стане вигнанцем. Якщо ж людина занадто старанно відіграє соціальні ролі, то в них розчиняється його індивідуальність, лишається створений образ, а не сама людина.
Перебування в колективі однолітків зумовлює виникнення ситуацій, в яких необхідно навчитись новим формам поведінки – конфлікти, дружба, розподіл обов’язків, лідерство, закоханість тощо. Якщо вихід із ситуації знайдено вірно, дитина отримує нові навички спілкування, рівень її соціалізації зростає.
А якщо ні? Якщо вона не може знайти виходу з конфліктної ситуації, не може висловити свої почуття, тоді ніякого нового вміння не з’явиться. Залишаться неприємні спогади і бажання уникати надалі таких ситуацій, уникати людей, які можуть спричинити їх. В такому випадку ні про яку соціалізацію не йдеться.
Є ще один момент – вікові групи. Нерідко буває так, що в колі спілкування дитини переважають її однолітки. З батьками і вчителями діти також мають спілкуватись, але чи є з ними порозуміння? Можливо, але не обов’язково. І її соціалізація в такому разі є однобічною: поведінка, яка є адекватною в колі однолітків, цілком ймовірно буде недоречною у спілкуванні з відчутно старшими або молодшими людьми.
Отже, соціалізація дитини не залежить від того наскільки регулярно вона відвідує дитячий колектив, а наскільки вдало проходить конфліктні ситуації.
Немає коментарів:
Дописати коментар