Валентина Мержиєвська
Якщо минулого року летучки на математиці траплялись зрідка,
то тепер вони починають кожне заняття. Летучка – це така куца самостійна
робота, щоб зрозуміти хто як зрозумів нову тему, або що в кого відклалося з
пройденого матеріалу.
Перша летучка була доволі велика за обсягом, аби дізнатись
хто на що здатен, хто що пам’ятає. Завдання були такі*:
- Збільши на 17 числа: 12, 32, 46, 51, 5, 17.
- Зменши на 23 числа: 42, 57, 66, 100, 123, 23.
- Дочка молодша за маму на 23 роки, а син – молодший на 28 років. Хто старший – дочка чи син і на скільки років?
Знаючи одну особливість тих, хто вже вчились в БеркоШко, а саме - небажання перевіряти виконану роботу, я спробувала заохотити дітей до цієї справи в один традиційний спосіб. В мене є печатка ББ, я запропонувала тим, хто здасть летучку, і в ній не буде жодної помилки (виправлення автором не є помилкою), поставити таку печатку. Ми ще якийсь час поговорили про військових льотчиків, про зірочки на фюзеляжі за збитий. На тому й перейшли до летучки.
Першою роботу здала Юля, але в одному прикладі була помилка, наступною - Іванка, без помилок і отримала печатку. Третім - Федько, у нього навіть була не помилка, а "очепятка", замість 100 написав 10, але це й був той момент, який потрібно було перевіряти, тому без печатки. Він, звісно, зажурився, але пережив. Далі - Настя, за нею Клим - без помилок з печатками. Маша і Тома обчислювали повільно, правильно. Діма швидко порахував перші два завдання, а задача його заглючила. Він постійно вигукував, що це неможливо, що ми не знаємо скільки років мамі.
Далі на занятті ми розібрали цю задачу про братика з сестричкою. І ще вирішили одну задачу без цифр:
"Вранці в школі в кошику було скількись яблук, частину взяли на компот, а решту роздали учням порівну. Як дізнатись, скільки було яблук у кошику, якщо відомо скільки було учнів, по скільки яблук вони з'їли і скільки пішло на компот".
Вирішували усно з обговореннями, обґрунтовуванням власної думки.
На цьому заняття закінчилось, але, як виявилось, все лише почалося. Печатки заволоділи мозком. Дітям неодмінно захотілось отримувати їх ще і ще, може за інші види діяльності, від різних людей. Ще трішки і вони вже почали б мірятись в кого більше печаток... Маша зажурилась, бо вирішила, що ніколи не зможе її отримати. Словом, за один епізод відігрались усі можливі сценарії оціночної системи.
І тут ми добряче задумались. Як знецінити вартісність оцінювання кимось твоєї роботи і водночас підняти цінність власного задоволення від зробленого, вивченого, набутого? Адже зовнішня оцінка дуже непевна річ. В першу чергу залежить від критеріїв - печатки, бонуси, медалі або кубки можна давати за дуже різні, непорівняні ознаки. Наприклад, за правильні відповіді, за гарний почерк, за креативність, за "волю к победе"... Окрім того, оцінка дуже суб'єктивна, залежить як від особистості того, хто оцінює, так і того, кого оцінюють. За однаковий рівень виконання одного треба лаяти, а іншого - хвалити. До когось вчитель прискіпується, а до іншого надто поблажливий.
Вислухавши кілька обурених, спантеличених та навіть роздратованих "Навіщо?!", я зрозуміла, що експеримент треба згортати. Власне, первинна ідея і була в тому, щоб навчити дітей адекватно реагувати на оцінювання і рейтинги. Бо, на моє переконання, уникання цієї теми, звісно зніме напруження, але не навчить тверезому ставленню. І перше-ліпше потрапляння в оціночне середовище (на спортивних змаганнях, танцювальних конкурсах, в дитячих таборах) знову спричинятиме змагальність.
Але треба шукати інший шлях. Спершу нехай справді навчаться насолоджуватись своїми здобутками, своїми успіхами незалежно від думки інших людей. А разом з тим будемо потроху вчитись гідно вступати в змагання. Якщо програвати, то не драматизуючи, а намагаючись шукати власні слабкі місця, вчитись у переможців виграшним стратегіям. Якщо вигравати, то насолоджуватись перемогою, не зловтішаючись з тих, хто також вступив в змагання, бути вдячним тим, хто допомагав дійти до успіху. Я усвідомлюю, що для деяких людей змагання - найбільш дієвий шлях розвитку, але лише за умови усвідомлення, для чого ти змагаєшся.
Так поміркувавши наступного разу я почала заняття із запитання: "Хто хоче отримати печатку?". Почула чимало вигуків "Я!" і Машчине "Я - не хочу!". І всім, хто хотів, розставила печатки, скільки завгодно. Так ми промаркували всі зошити, альбоми, блокнотики і деякі окремі аркуші. Як приналежність до БеркоШко.
Далі була летучка:
1. Вписати пропущені числа:
2. Обчислити:
120:6+7=
4*8+1*2=
І тут ми добряче задумались. Як знецінити вартісність оцінювання кимось твоєї роботи і водночас підняти цінність власного задоволення від зробленого, вивченого, набутого? Адже зовнішня оцінка дуже непевна річ. В першу чергу залежить від критеріїв - печатки, бонуси, медалі або кубки можна давати за дуже різні, непорівняні ознаки. Наприклад, за правильні відповіді, за гарний почерк, за креативність, за "волю к победе"... Окрім того, оцінка дуже суб'єктивна, залежить як від особистості того, хто оцінює, так і того, кого оцінюють. За однаковий рівень виконання одного треба лаяти, а іншого - хвалити. До когось вчитель прискіпується, а до іншого надто поблажливий.
Вислухавши кілька обурених, спантеличених та навіть роздратованих "Навіщо?!", я зрозуміла, що експеримент треба згортати. Власне, первинна ідея і була в тому, щоб навчити дітей адекватно реагувати на оцінювання і рейтинги. Бо, на моє переконання, уникання цієї теми, звісно зніме напруження, але не навчить тверезому ставленню. І перше-ліпше потрапляння в оціночне середовище (на спортивних змаганнях, танцювальних конкурсах, в дитячих таборах) знову спричинятиме змагальність.
Але треба шукати інший шлях. Спершу нехай справді навчаться насолоджуватись своїми здобутками, своїми успіхами незалежно від думки інших людей. А разом з тим будемо потроху вчитись гідно вступати в змагання. Якщо програвати, то не драматизуючи, а намагаючись шукати власні слабкі місця, вчитись у переможців виграшним стратегіям. Якщо вигравати, то насолоджуватись перемогою, не зловтішаючись з тих, хто також вступив в змагання, бути вдячним тим, хто допомагав дійти до успіху. Я усвідомлюю, що для деяких людей змагання - найбільш дієвий шлях розвитку, але лише за умови усвідомлення, для чого ти змагаєшся.
Так поміркувавши наступного разу я почала заняття із запитання: "Хто хоче отримати печатку?". Почула чимало вигуків "Я!" і Машчине "Я - не хочу!". І всім, хто хотів, розставила печатки, скільки завгодно. Так ми промаркували всі зошити, альбоми, блокнотики і деякі окремі аркуші. Як приналежність до БеркоШко.
Далі була летучка:
1. Вписати пропущені числа:
120:6+7=
4*8+1*2=
Рахували всі дуже добре. Хтось помилявся, робота поверталась на доопрацювання. Хтось зробив все одразу. От, власне, про це й мова - наявність чи відсутність бонусного оцінювання мало впливає на результат, але знервованості додає.
Після летучки позгадували порядок виконання дій у прикладах. Далі розбирали задачі:
1. З повної 4-літрової банки соку необхідно розлити сік у 2 порожні банки, одна з яких 2-літрова, а друга - 3-літрова. Розлити необхідно так, щоб у кожній опинилось по 2 літри соку.
Після прочитання умови помітно оживились дівчата - Настя, Юля і Тома. Виявилось, що вони робили чимало задач на переливання практично - з банками і водою. Але решта дітей також не розгубились. І ми швиденько знайшли 3 варіанти вирішення задачі. Але складнощі виникли коли я попросила записати своїми словами одне з рішень у зошит. Юля, наприклад, одна з перших запропонувала рішення, але записати це українською мовою було складно. Хтось хотів дізнатись форму запису, бо "своїми словами" - це неясно як. Будемо тренуватись.
2. Задача про штампики (щоб остаточно перевести об'єкт стяжання у щось буденне):
На занятті було 8 дітей. Спершу кожний з них отримав по 1 штампику. Потім Діма попросив поставити ще 2, Клим - ще 5, а Іванка - ще 3. Решта отримали ще по одному штампику. Питання: скільки всього штампиків поставила Валя на занятті?
Цю задачу вирішували гуртом. Вчились записувати скорочену умову, пояснення до обчислень і відповіді. Це не просто, але дозволяє краще розуміти якими величинами оперуєш під час обчислень, щоб уникнути додавання дітей до штампиків, щоб не виходило "два землекопа и две трети". (Цікаво було б дізнатись які вимоги до оформлення в різних екстернатах та школах)
А в суботу виявилось, що другу математику також проводити мені. Щоб урізноманітнити дітям життя ми весь час присвятили геометричним побудовам.
Спершу я попросила побудувати на аркушику без клітинок квадратик зі сторонами 4 см. Інструменти я не обмежувала, але діти будували лише лінійками й олівцями. Тривало це десь з півгодини, постійно переміряли, рідко коли вдавалося зробити рівно 4 см. Або квадратик виходив якимось косим. Потім те саме спробувати зробити в зошиті в клітинку - там було значно легше. Питаю - чому? Хтось сказав, що легко, бо можна відрахувати 8 клітинок і це буде 4 см. Тоді я попросила побудувати в зошиті в клітинку квадратик зі сторонами 2 см і 3 мм. Але це також виявилось простіше ніж на нелінованому аркуші, хоча рахування клітинок вже не допомогло. Поступово дійшли до того, що клітинки підказують розташування сторін, а саме кути між ними. Що приємно, що діти дійшли до цього самі, хоча й колективними зусиллями. Тоді поговорили про те, що прямий кут можна копіювати. Пошукали в приміщенні прямі кути, потім озброїлись допоміжними аркушами (з прямими кутами) і побудували ще раз квадратики. Це вже було схоже на квадратики. Тоді я їм сказала, що є спеціальна приспособа для зручності, бо під тонкий аркуш складно проводити рівні лінії. І приспособа ця - косинець. Спробували побудувати ще й з косинцем.
В другій половині заняття згадували коло, які в нього є "частини тіла" (ми саме про частини тіла говорили на анатомії). Центр згадали більшість. Радіус - тільки Федько. Потім я для всіх повторила те, як Сашко Петров минулого року пояснював про двох чувачків, які бігають по колу і коли відстань між ними стає найбільшою, то є діаметр. Згадали як користуватись циркулем - намалювали коло із заданим радіусом. Ще не у всіх виходять охайні кола. І остання задача була накреслити квадратик, а в ньому - найбільше коло. Всі майже правильно вписали коло "на око", лише Юля відміряла лінійкою половину довжини сторони квадрата в пошуках центру, хоча зробила це лише з одного боку, тому також трохи не потрапила. Подумали як знайти центр квадратика і Федько згадав, як складав папір для орігамі і там виходив хрестик - квадрат по діагоналі. Вписали коло по всім правилам. На цьому заняття закінчилось. А на перерві Клим поміряв лінійкою діагональ квадрата і зажурився, що його квадрат знову не по розміру. Я кажу ні, все ок, а він каже - діагональ більша ніж сторона. Але продовжувати тему було ніколи. Мабуть, доведеться скоро розглядати теорему Піфагора :)
Спершу я попросила побудувати на аркушику без клітинок квадратик зі сторонами 4 см. Інструменти я не обмежувала, але діти будували лише лінійками й олівцями. Тривало це десь з півгодини, постійно переміряли, рідко коли вдавалося зробити рівно 4 см. Або квадратик виходив якимось косим. Потім те саме спробувати зробити в зошиті в клітинку - там було значно легше. Питаю - чому? Хтось сказав, що легко, бо можна відрахувати 8 клітинок і це буде 4 см. Тоді я попросила побудувати в зошиті в клітинку квадратик зі сторонами 2 см і 3 мм. Але це також виявилось простіше ніж на нелінованому аркуші, хоча рахування клітинок вже не допомогло. Поступово дійшли до того, що клітинки підказують розташування сторін, а саме кути між ними. Що приємно, що діти дійшли до цього самі, хоча й колективними зусиллями. Тоді поговорили про те, що прямий кут можна копіювати. Пошукали в приміщенні прямі кути, потім озброїлись допоміжними аркушами (з прямими кутами) і побудували ще раз квадратики. Це вже було схоже на квадратики. Тоді я їм сказала, що є спеціальна приспособа для зручності, бо під тонкий аркуш складно проводити рівні лінії. І приспособа ця - косинець. Спробували побудувати ще й з косинцем.
В другій половині заняття згадували коло, які в нього є "частини тіла" (ми саме про частини тіла говорили на анатомії). Центр згадали більшість. Радіус - тільки Федько. Потім я для всіх повторила те, як Сашко Петров минулого року пояснював про двох чувачків, які бігають по колу і коли відстань між ними стає найбільшою, то є діаметр. Згадали як користуватись циркулем - намалювали коло із заданим радіусом. Ще не у всіх виходять охайні кола. І остання задача була накреслити квадратик, а в ньому - найбільше коло. Всі майже правильно вписали коло "на око", лише Юля відміряла лінійкою половину довжини сторони квадрата в пошуках центру, хоча зробила це лише з одного боку, тому також трохи не потрапила. Подумали як знайти центр квадратика і Федько згадав, як складав папір для орігамі і там виходив хрестик - квадрат по діагоналі. Вписали коло по всім правилам. На цьому заняття закінчилось. А на перерві Клим поміряв лінійкою діагональ квадрата і зажурився, що його квадрат знову не по розміру. Я кажу ні, все ок, а він каже - діагональ більша ніж сторона. Але продовжувати тему було ніколи. Мабуть, доведеться скоро розглядати теорему Піфагора :)
* Завдання я беру часом з підручників Будної і Беденко для 3 класу, з "Планети міркувань", але більшість вигадую перед або під час заняття.
Немає коментарів:
Дописати коментар