27 квітня 2013 року
Присутні:
БеркоШко – Валентина Мержиєвська, Катерина Окремова, Сашко Петров, Олеся Мамчич, Оля Кокошко, потім – Міша Химич.
Слухачі – Журій Тетяна, Полякова Віка, Кривдик Оля, Сергієнко Валерія, Цимбал Вікторія, Боброва Варя, Ганенко Максим, Оксана Лоу, Плецький Сергій, Пономарьова Юля, потім – Вестель Юрій.
2. Стенограма круглого столу:
Слухачі: А скільки днів ви вчитеся?
Валя: Три дні на тиждень: четвер, п’ятницю і суботу.
Слухачі: А малеча що в цей час робить?
Олеся: Крутиться під ногами.
Валя: Деяка малеча ходить на заняття разом з дорослими. Ми навіть думаємо, що ми з ними в школі робитимемо, коли прийде час, якщо вони на всіх цих заняттях вже присутні. Але нещодавно ми почали робити і для менших заняття, не довгі, на годинку: спершу хороводик, потім – малювання чи аплікація. Вони вже цікаво почали взаємодіяти, гратися разом. Якщо раніше кожний був сам по собі і тільки за мамами ходили, то починаючи з цього віку, близько 3 років, починається взаємодія.
Олеся: Загалом наші школярі треновані на шумовий ефект. Тобто вони вміють займатися, коли тут бігають троє малих і пищать.
Валя: Малі можуть лазити по партах, заглядати в зошити…
Слухачі: То в цьому зіграло роль те, що діти не ходили в звичайну школу? Зіграло чи не зіграло?
Валя: А ми не знаємо, вони ж не ходили в звичайну школу :) Щоб можна було порівняти.
Олеся: Але діти, які приходять зі звичайної школи, їм важкувато, спочатку. А наші зосереджені.
Сашко: Це дуже добра якість вміти зосереджуватись на чомусь, відсторонюючись від оточення. Але перші півроку першого класу, іноді, це була проблема.
Валя: Зі старшими була проблема, коли ми пробували перші разі займатись на вулиці. Коли в нас ще не було самого приміщення БеркоШко. Там не було ніяких стримуючих факторів. Навколо дерева, квіточки…
Слухачі: Ви одразу знали, коли зібралися, що будете робити школу і вчити так дітей?
Валя: Ні, ми спершу спробували займатись у Каті вдома.
Слухачі: Тогда это были только ваши дети?
Валя: Так вони і зараз залишились наші діти. Принаймні ті, хто не ходять в інші школи: мої, Каті і Олесі. Але є й такі, що приїжджають, прогулюючи інші школи.
Катя: Ми коли були в садочку останній рік, батьки обговорювали що робити далі, яку школу обрати і діти це чули. А в моєї доньки чомусь була впевненість, що їй тато має побудувати глиняну школу.
Валя: Міша на той час вже збудував 5хатки і дитина, видно, бачила, що можна просто так щось взяти й збудувати…
Катя: …Так і вона почала запитувати: «Тато, а чому ти досі мені не збудував глиняну школу?». А Міша так подумав: «Ну, а чого, справді?»
Валя: Вона, щоправда, вийшла не глиняна, а пінопластова, але зроблена в критично короткі терміни.
Слухачі: А скільки тривало будівництво?
Катя: Чотири місяці.
Валя: Саме важливе в тому, що є це приміщення, це те, що дітей дійсно можна не обмежувати в тому, в чому їх можна не обмежувати. Тут не можна робити тільки небезпечні речі. І вони вже непогано почали дбати про цей простір. Наприкінці дня діти все повертають на місця, прибирають.
Слухачі: А як взимку?
Валя: Взимку – тепло :) Пічка величезна тепла підлога… Оскільки ми опалюємо дровами, то напередодні заняття треба протопити пічку.
Олеся: Так, ми витримували минулу зиму, коли було -30С і всі школи були закриті, ми тут вчилися.
Валя: Зараз хочу трохи поговорити, чому для мене БеркоШко важлива. Мені було дуже складно зважитись на цей проект. Це навіть не було ще проектом, коли зважувались. Я була впевнене, що дитина піде в звичайну школу. В мене був нормальний досвід звичайної школи. Я вчилася без ніякого дискомфорту. Але захотілося поміняти навіть не спосіб навчання, не те, скільки днів на тиждень вчитися, робити домашку в таких зошитах чи таких… Хотілося змінити щось на більш глибоких рівнях, в самих підходах до навчання. Тому що ми багато чого вчили для вчителя, для оцінки, щоб здати залік, щоб взяти участь в олімпіаді. Вся мотивація була якось поза мною. І я дуже довгий час взагалі не знала, чим хочу займатися в житті, в мене не було ніяких яскраво виражених інтересів. Тобто я виконувала шкільну програму, вчилась на відмінно в школі… і все. І від цього було трохи порожньо. Але мені дуже пощастило, останні два роки навчання (10-11 клас), я потрапила в ліцей, де з’явилась якась іскорка. Там були люди, яким було дуже цікаво вчитися. Просто момент пізнання був дуже цінний, сам по собі. Тобто ти вчився не щоб оцінку отримати. І саме те, що я таки це відчула, підштовхнуло мене уникати звичайної школи не через якісь соціальні упередження, а просто хочеться дати дитині відчути, що пізнання саме по собі дуже цінне. Тобто якщо мій син не буде завжди відступати ті чотири клітиночки в зошиті з математики і йому будуть за це знижувати оцінку на атестації, нехай, аби тільки атестували. Але головне, щоб у нього було оце задоволення від того, що він робить щось, бо йому це подобається, для себе, а не для когось.
Слухачі: Да, вот у Вари была школа, которая считалась очень хорошей, но была очень жесткой. Если ты где-то ошибся, надо было всю тетрадку переписывать. Причем переписывать тайно. И все знали, что все тайно переписывают. Тогда тетрадки были идеальными, но дети в два раза больше времени тратили дома за уроками.
Валя: :) Але, я думаю, якісь риси – наполегливість, посидючість, вони розвивались в цей момент…
Сашко: До БеркоШколы, я несколько лет имел опыт репетиторства и индивидуальных занятий и у меня сложилось требование: ничего в тетрадках не стирать. Младшими школьниками я раньше не занимался. Это были средние классы, старшие классы, студенты. Но дети не маленькие, с ними можно договориться по-взрослому. Главное им продемонстрировать, что это что-то дает. Навязать можно все что угодно, на какой-то период времени, но если под этим ничего нет – ни пользы, ни удовольствия для самого учащегося, то это либо выродится в протест, либо превратится в формальность.
На самом деле, это нужно для чего: очень важно, чтоб человек видел свои ошибки, видел результат своего труда, видел процесс, который привел его к конечному результату, чтоб было видно, что за этим результатом скрывался большой объем работы. Потому что когда в тетрадь вписывается только маленький конечный результат… У большинства детей визуальное восприятие и они нее ощущают, сколько времени и усилий потратили для его достижения. И тогда вместо целеустремленности, умения добиваться чего-либо, у детей возникает желание быстро получить все сразу – вот этот маленький красивый конечный результат.
Слухачі: Так, нам в школі дуже складно радіти помилкам. Я кажу доні: «Ти молодець, ти сама її помітила, помилку». Але ж в школі кожна помилка підкреслюється, оцінка знижується…
Слухачі: Вы во время занятий анализируете это? Проговариваете, что хорошо, что ты сделал ошибки. Или дети априори настроены так и это понимают?
Сашко: Врядли вначале есть такое понимание. Конечно, ребенку, да и любому человеку, приятней получать результат, который будет красивым. Сам процесс, когда ты ошибся и тебе надо это зачеркнуть иногда вызывает легкое отторжение. Тут наверное важно научиться получать больше удовольствия от остального процесса, от исправления ошибок, от того, что вне их. С детьми я не стараюсь акцентировать на ошибках внимание. Мягкая констатация: «Ты ошибся – исправь и делай дальше». Все таки акцент на «сделай еще, попробуй еще раз», а не на том, что ошибся.
Слухачі: Как они получают удовольствие от процесса?
Сашко: Ну… :) Тут по-разному. Смотря какого процесса… :)
Слухачі: Ну вот, здесь сразу же возникает вопрос дисциплины. С одной стороны у них есть свобода, они могут не слушать, если им не интересно и тому подобное…
Сашко: Нет, я бы не хотел, чтоб сложилось такое ложное впечатление, что слушаешь что хочешь, делаешь что хочешь, по крайней мере на моих занятиях… Такого, на мой взгляд, не должно быть. Просто отношение спокойное: «У тебя не получается, потому что ты отвлекся, не слушаешь», перечисляется ряд причин. И наибольшее наказание – это удаление с занятия, красная карточка. Таких красных карточек за год было штук пять – или на какой-то период времени или на все занятие «Ты не хочешь работать, тогда зачем?».
У нас отсутствуют оценки. Я могу сейчас объяснить мой взгляд – почему они отсутствуют. Понятно, что для обучения нужен какой-то стимул. Стимулом могут быть разные вещи: похвала, конфетка. Но самый идеальный вариант, чтоб стимулом был сам процесс. Чтоб человек испытывал удовольствие от процесса познания как такового. И самый худший вариант – ругать за нежелание учиться. Так вот по поводу оценок, если задуматься для чего они нужны: для кого и зачем. В обычном школьном процессе есть ученик, есть учитель. Ученик делает какую-то работу, какие-то ошибки. Учитель это проверяет. И есть родители, районо, куча разных участников процесса, которым нет возможности вникнуть в саму работу. И оценка – это способ как-то ретранслировать результаты работы ученика в единой форме для всех остальных участников процесса. Для самих же учеников – это только возможность померяться, но это тоже не хорошо. А на самом деле имеет ценность только знание где ты ошибся и почему, чтоб сделать по-другому. Тут ты сделал хуже, постарайся сделать лучше. Имеет ценность только то, что можно аргументировать и подсказать, что делать дальше. И сама цифра «4», «5» или по двенадцатибальной «8» – она не дает никакого понимания что делать дальше. Любое оценивающее высказывание должно быть высказано в такой форме, чтоб дать ученику понимание, что делать, чтоб улучшить результат.
Олеся: А я на своїх уроках практикую таку форму контролю, коли вони роблять якусь роботу, а потім міняються зошитами і один в одного перевіряють, то потім ставлять оцінки.
Валя: Як антураж гри в школу. Ми намагались багато чого тут залишити. В нас є дошка для крейди, шкільний дзвоник – он корабельна ринда висить. В нас є щоденники – оцінок там немає, але діти туди домашку записують. Тобто діти якщо будуть дивитися фільм про школу в них не буде сильного дисонансу – що то таке. Тому оцінки – просто як один з атрибутів школи іноді виникає.
Слухачі: Но вы же сталкиваетесь с оценками во время экзаменов экстерном?
Валя: Звісно, оцінки їм ставлять, просто вони для дітей не мають значення. Просто циферка написана червоним. Я іноді також беру червону ручку для перевірки роботи – але також більше для дотримання шкільної обрядовості, аніж для підкреслення статусності.
Сашко: Навіть в звичайній школі учень рідко цікавиться: чому саме така оцінка виставлена. Але непогано було б цікавитись тим, що викликало невдоволення роботою (зниження оцінки). Це просто спілкування між людьми: вчитель висловлює своє бачення щодо результатів роботи учня.
Валя: В мене ще є доповнення. У такому оцінюванні, коли дорослий оцінює роботу дитини, є певне позиціонування, що дорослий правий, він знає як. А дитина або відповідає цьому знанню або ні. Мені особисто такий підхід до вчителювання не дуже комфортний, тобто мені не подобається, коли людина права лише через те, що вона старша, чи має статус вчителя. Я, наприклад, абсолютно спокійно сприймаю, якщо діти задають питання, а я не знаю на нього відповіді. «Я не знаю, давайте шукати відповідь разом». Якщо це питання таке, що можна просто почитати в інтернеті, ми разом ліземо в інтернет і читаємо. Мені важливо не показати, що я знаю відповіді на питання, навіть не просто дати їм ці відповіді, а показати методи, як шукати ці відповіді. Тобто щоб вони переймали способи навчання, інструменти.
Так само я іноді люблю задавати питання, на які сама відповіді не знаю. Дуже показова була вчора розмова. Я попросила дітей написати на листочку, як вони вважають, що в житті важливо. Вони дуже зосереджено писали і ми потім це обговорювали. Але це питання, на які немає конкретної відповіді, тим більше «правильної», її і не може бути. Тобто це лише привід поміркувати на якусь тему. Сама ідея, що ти можеш про це думати, вона збагачує, а не отримана відповідь.
Сашко, наприклад, також з математики задає їм задачі, де, наприклад, рішення неможливе, або може бути кілька правильних відповідей. «Ну, ти напиши, як ти вважаєш, потім обговорите». Тобто немає авторитарності дорослих, а є спільна справа, якою ми разом займаємось.
Слухачі: А если сравнить школьную программу и вашу, насколько есть опережение, соответствие. Вообще, как составляется программа?
Валя: Ну, скажімо так. Ми шкільну програму чесно читаємо: що потрібно за рік, щоб дитина опанувала. Але своєї програми ми не складаємо і навчальних планів не пишемо. Є орієнтовний обсяг знань, який маємо донести, але зазвичай, він виходить ширший, в будь-якій дисципліні.
Тому що, коли дитина питає: «А де вода закипить швидше – в каструлі з кришкою чи без кришки?», то не можна їй сказати: «Ти знаєш, ми будемо вчити температурні перетворення десь в шостому-сьомому класі, ти почекай трошки, ми потім про це поговоримо». В нашій програмі багато питань виникає тому, що вони виникають у дітей.
Але в тому мінімумі, який записаний в офіційній програмі, ми намагаємось, щоб вони орієнтувалися. До того ж, є багато відкриттів, з того ж природознавства, які діти роблять самі, їм не потрібно для цього робити урок. Іноді можна просто трошечки звертати їхню увагу на світ, вино самі роблять правильні висновки.
Коли мій син спілкується зі школярами, мене цікавлять два моменти. По-перше, це попадання в колектив, який вже колектив, де діти постійно спілкуються між собою, наскільки вдається влитися. Поки що все відбувається нормально. Немає відчуження, а скоріш навпаки – підвищена цікавість, обопільна, обмін якимись враженнями, цікавинками. І другий момент – це загальний рівень обізнаності. Я не можу порівняти з кращими школами Києва, ми просто не перетинаємося з тими дітьми, але на фоні середньостатистичних школярів, наші мають доволі широке коло зацікавлень і знань.
Слухачі: А які підручники ви використовуєте?
Валя: Ми поки що вчимося без підручників. Для вчителів це лише джерело ідей для своїх занять.
Сашко: З програмою також варто задуматись, для чого вона пишеться. Вона фіксує якийсь кінцевий результат на певний вік необхідних навичок та знань. Але вона не визначає спосіб у який цей результат можна здобути. В програмі часто бувають написані розумі речі, але в таких формулюваннях, наприклад для першого класу я читав «діти мають розуміти сутність нуля як потужності порожньої множини». Насправді під цими словами прихована проста річ, що нуль – це скорочена позначка для слова «нічого». А іноді програма просто фіксує речі, як зручно перевіряти вчителям, наприклад, «учень повинен навчитись користуватись лінійкою». Але в це можна вкладати іншу суть: що таке процес вимірювання, розуміти його властивості і навичок користування якимось вимірювальним пристроєм, лінійкою, це лише побічний ефект того розуміння. Тобто, коли читаєш програму і міркуєш як зробити так, що діти відповідали тим вимогам, обираєш спосіб, який можеш для себе обґрунтувати.
Валя: Розкажи про винахід лінійки.
Сашко: З точки зору пізнання навколишнього світу, мии можемо розділити всі речі, що оточують нас на злічені, які можна порахувати «один, два, три…», на вимірювані і всі решта.
Все измеримые вещи обладают таким свойством, что если мы измеряем кусочки, а потом сложим их вместе и измеряем это нечто целое, то результат, как правило, будет получаться комбинированием результатов измерения кусочков. Например, если у нас есть два палочки, мы отдельно померяли их длины, потом совместили, то длина общая равна их суме. И вот эта идея, комбинирования кусочков и, с другой стороны, разрезания целого на кусочки, то кроме нее в процессе измерения больше ничего нет. Так вот чем мы занимались.
В какой-то момент у нас возник запрет на слово «линейка», на показ линейки и обучение использованию.
Мы начали с такой задачи. Если раздать всем сидящим по веревочке и спросить: какая самая длинная? Ваши действия?
Слухачі: Сложить все вместе…
Сашко: Да, сложить все вместе и сравнить. Но для взрослого это очень естественно. На самом деле было так: «У кого длиннее?» - «У меня! У меня!». «Хорошо, а почему ты так считаешь?» - «Вот, видно!» А веревочки были: одна явно короче, а две другие – почти одинаковые. На самом деле ушла примерно минута времени на придумывание вот это вещи, что их нужно приложить одну к другой. Хорошо. Прикладываем вместе и определяем, у кого длинней.
Задача чуть-чуть усложняется. Есть две веревочки. Одна лежит в одном углу школы, другая – в том. Правила игры такие, что забирать их из углов нельзя. И на глаз они – практически одинаковые. Надо ответить на вопрос какая длиннее, можно пользоваться чем угодно. Но попытаться ответить так, чтоб можно было с уверенностью сделать вывод об этом. Самое первое, что было (показывает как прикладывает указательные пальцы к краям веревочки и пытается идти не изменяя положения рук)
Федько: А ти нас лякав і ми збивалися!
Сашко: Ну, звичайно :)
Я им начал мешать: «У вас есть препятствие в виде меня, или ветра, или чего-то еще, что мешает сделать правильный вывод, а они же ведь очень похожи. Думайте дальше».
Прошло минут 15-20. Они ходили из угла в угол, попутно произошло пару обсуждений типа: «А давайте их нарисуем». Сразу же нарисовали, но маленькими какими-то. Потом в какой-то момент наступило озарение и с бешеным криком: «Я знаю, что делать!», вот этот молодой человек (кивает на Федька) бежит на первый этаж и тащит оттуда вот такой вот дрын. Палку: «Я знаю, что делать!». Они втроем прикладывают к первой веревочке и ко второй, но сначала переносят зажимая руками. На самом деле это уже два занятия, уже две недели.
Третья неделя. Задание еще усложняется. Я рисую им рисунок, а в другом углу лежит холст. Им нужно перерисовать этот рисунок один в один. Первый рисунок был очень простой – квадрат. Но использовать можно было уже не все что угодно, а только то, что лежит на столе. А там лежали карандаши, счетные палочки, коробок спичек, веревочки какие-то, ножницы.
Слухачі: То есть им нужно было точно скопировать размеры?
Сашко: Да, они в один, но не оговаривается способ. Вообще, отличительная особенность задания: объявляются начальные условия, правила игры, конечная цель. Но не сообщается способ, которым, в рамках этих правил, можно достичь этой цели.
Кто-то из них мерял веревочками, кто-то палочками. Тут сторона 5 палочек, несем на холст, выкладываем, проводим линию.
Федько: Але палочки іноді більші були і половинками міряли.
Сашко: Ну нічого, тебе ж це не збентежило. Якщо тут було 4 з половинкою, то ти й там намалював 4 з половинкою.
Четвертая неделя. Они как раз посмотрели мультик «Как приручить дракона». Там у дракона крыло отломалось и мальчик чертеж делал этого крыла, чтоб сконструировать. У них тут тоже было крыло дракона, им нужно было там вырезать вторую его половинку. Такую же самую. При чем, форма была уже сложная, из отрезков, но там были разные углы. Еще задача усложнилась тем, что лежала только одна спичка, одна палочка, веревочек не было. То есть нужно было придумать не только то, что мы берем спички и в рядок выкладываем, а что мы их считаем и, возможно, записываем результат, чтоб не забыть пока идем в тот угол. И там выкладывали той же одной спичкой тот же масштаб.
Дальше возник вопрос как выкладывать углы, но тут я им помог, потому что не это являлось целью задания. И вот после этого, на пятой неделе было дано задание как-то этот процесс ускорить, придумать какое-то устройство, чтоб сразу становилось понятно и не надо было выкладывать спичками. Что характерно, они все знали на самом деле, что такое «линейка», видели ее, в бытовых условиях уже сталкивались с сантиметрами. Это как раз особенность «образования»: ты видишь предмет, видишь как им пользуются, можешь даже повторить действия. Но осознанность того, зачем это нужно, особенностей процесса, она отсутствует целиком и полностью. В какой-то момент они таки пришли: «А, то ти мав на увазі лінійку!». Потом изготовили свои линейки, спичечные. Не было акцента на сантиметре, как единице измерения, а на самом процессе: любую вещь можно измерить любой вещью. Вот такое изобретение линейки, это повторение, в какой-то мере, исторического процесса, который за этим стоял, оно заняло полтора месяца. В обычной школе такое просто невозможно сделать. Из-за количества учеников, отчетности.
(перерва)
Катя: Хороший принцип все встигати, це не розділяти життя і навчання. Якщо думати, що отут у мене вільний час, отут я зараз з дитинкою повчуся, а зараз ми зробимо домашку і я втечу. То воно буде трохи щільненько і трохи задушливо. А якщо намагатись це проживати, як спосіб життя, тоді це реально. Для тих мама, хто хоче спробувати вдома з дітками займатись, можемо поділитись своїм досвідом як поєднувати прогулянки з навчанням, побут з навчанням. Якщо хочете, можемо про це поговорити.
Слухачі: І про це також.
Валя: Але спершу давай про картинки :)
Катя: Добре. Друга тема, на яку я хотіла б поговорити, це як не ставити непорушні межі в предметах. Мені дуже подобається ідея міждисциплінарного підходу. Хочу поділитися як в першому класі ми робили проект берковецької абетки. Подумали, як же ми без абетки в першому класі? Дзвоник, дошка, як Сашко казав, неруйнівні ознаки школи. Але підручника-абетки в нас не було, якось не сподобались ті тексти, що пропонуються. І подумали, що ми можемо цьому протиставити. Точніше не протиставити, а просто прикольно було б мати свою абетку.
Вирішили, що вона буде Берковецька, бо знайома дітям і наближена безпосередньо до їхнього життя. І така виникла ідея, записати свої асоціації з цим місцем, з них ми відібрали найбільш симпатичні і почався творчий процес. Раз на тиждень ми робили по одній або кілька літер. І так в нас розтягнулося на цілий рік. Ми весь рік робили книгу, як в середньовіччі. Це цікавий досвід довгострокового проекту. Потрошку-потрошку, своїм вольовим зусиллям робиш продукт. І в цьому продукті брали участь всі: і маленькі, і великі, і школярі, і їхні батьки, і друзі. Ми робили малюнки, ми писали вірші на кожну літеру, інколи хтось один, інколи по частинам і потім то все об’єднували.
Це був дуже гарний привід для прописів. Є така проблемка невеличка – прописи в першому класі. Не дуже хочеться їх робити, а тут такий привід: віршик, який ти сам склав, або мама чи татусь, гарно записати, бо це ж для абетки. Ми з ними обговорювали, що ми на кожну літеру будемо робити: малюнок, аплікацію, генерацію образів. Наприклад ось літера «В» на велосипеді їде. Іноді виходили відв’язані такі, але з гумором, я вам потім кілька зачитаю.
Серед образів, звичайно ж, у нас була пічка, криничка, те, що є колоритним для цієї місцинки. А на голосні ми робили вигуки, це був привід поспілкуватись з дітьми про емоції, як певним вигуком можна передати певну емоцію, для калібровки відчуття власних станів.
А ось дуже цікавий об’єкт, який є тільки на Берківці – «Жовтомордий» – це тваринка, яку не прийняли в Лунапарк, бо вона ні на що не схожа, ні на коника, ні на мурахоїда. Але дуже симпатичний, вирішили, якщо він нікому не потрібен, треба відвезти його Міші Химичу, а він вже подарував другові. Так він тут і залишився.
Тобто Бабетка – це і віршування, і письмо, і малювання, і історія мистецтв. От наприклад на йотовані ми робили старовинні буквиці.
Валя: Можна я фразу скажу? Бабетка була дуже цікавим досвідом для мене. Оскільки я нічим образотворчим особливо не займаюсь, тобто не малюю для себе. Всі спогади про малювання, які лишились мені зі школи, скажімо такі. Сказали малювати хатку, малюєш хатку, чи квіти для мами. Потім вчитель наче дошліфовує це і воно виглядає «гарненько». Ця абетка геть інакша, але дуже мені подобається. В неї різного розміру аркуші, тут щось трохи не вийшло, ми його заклеїли зверху – і нормально, літери, от як діти їх написали, вони такими і є. Тобто у дорослих не було бажання підправляти її під наше бачення «гарності». От як діти його побачили завершеним, воно таким і лишилось. Мені було дуже цікаво довіритись їм, як вони роблять, так і правильно.
Катя: Ось мені віршик подобається, він передає таку літню атмосферу на 5хатках, коли кіно (у нас проектор є) і усе соціальне середовище:
Ніч настала тиха і ніжна.
Новий місяць нагорі.
Сплять на 5хатках діти
І балакають батьки.
А це до слова про соціальні проекти. Щодо цієї сторінки ми спершу пересварилися, як іноді буває, коли спільне треба щось зробити. Я кажу: «Ось у ваз три заводи, які виготовляють різний тип цегли. Будь ласка, виготовте гарну цеглу, різну і ми з неї викладемо пічку». Саме тоді у нас тут викладали пічку, вони спостерігали. Вино звичайно: «Ти не так робиш!», «А чому я маю з кимось радитись?! От зроблю зараз пічку таку, як я хочу!». Але якось таки домовились і плідно попрацювали, зрештою вийшла в нас пічка і вогник горить. Просто інколи є можливість такої співпраці, такі моменти, які треба шукати, щоб вчитися такі конфлікти на місці розрулювати.
Сашко: Я особисто не приймав участі у створенні Бабетки, але мені подобалось за цим спостерігати. Найбільше мені подобається, що тут дуже різнопланово все відтворено: десь намальовано, десь наклеєно, десь зібрано з різних листочків…
Слухачі: А це що… цвинтар?
(Всі сміються)
Валя: Так, цвинтар має велике значення в міфології Берківців, оці постійні походи через цвинтар… у дітей складається зовсім незвичайне бачення його.
Катя: Про цвинтар Олеся якщо захоче, може зачитає.
Олеся: Так, Катя якось підходить і каже: «Треба написати віршик про цвинтар до Бабетки». В мене вийшло:
Одногорбі, як верблюди, могилки,
А живуть в них квіти, люди і зірки.
Часом нудно квітам, людям і зіркам.
Кажуть: «Нумо, йдем на луки поблукать»,
А потому квіти, люди і зірки
Йдуть додому – відпочити в могилки.
Катя: Да, отакий життєствердний вірш. А це мені теж дуже подобається про чаювання. Якщо ви налаштовані на поезію… Да, я доречі, може не сказала, я дуже вдячна за вірші, бо я може один тут написала, а решта – всі інші. Це вірш Міши, також з категорії фольклору Берковецького:
Сім занятій берковецьких головних ми знаєм,
Їх ми зранку до смерканку в братстві соблюдаєм:
Піч топити, довго спати, у вікно дивитись,
Щось варити, розмовляти, в магазин ходити.
І, нарешті, головніше, сьоме і останнє –
Вдома, в храмі, в школі, в бані – наше чаювання.
Суржик – це свідомо.
Валя: О, а це «секретики». Вони досі в зошитах люблять таке робити: щось приклеюють, тут відкривається, там – гармошка випадає. Процес створення такого дуже захоплює.
Катя: Майже добігли кінця. Це про міждисциплінарність.
І ще я хотіла розказати про досвід читання історії мистецтва. В нас в школі є предмети, які не входять в загальноосвітню програму. Але, оскільки в нас школа не тільки для дітей, а й для дорослих…
Валя: О, це ж дуже важливий момент! Здається від вас (показує) було попереднє запитання: «Як ви сприяєте емоційному вигоранню?»
Слухачі: Да-да-да, від мене.
Валя: Так от ключовим є займатись тим, чим самим хочеться. От поки хочеться, доти й займаєшся. От якщо йдеться про досліди, то я роблю ті досліди, які я завжди хотіла, але чомусь не робила, тільки в книжечці про них читала, але ж цікаво перевірити. Каті – цікаво займатись мистецтвом. Поки самому цікаво, ти робиш не для того, щоб дітей навчити, щоб вони, скажімо, здали екзамен. А робиш тому, що тебе просто «пре». В нас був такий жарт в першому класі, начебто у нас є натхненник нашої школи, «відомий французький педагог Жан-Пьєр Покипре». Тобто займаємось тим, чим хочеться і стільки, скільки хочеться. Якщо вже перегоріли, отже час змінювати діяльність. Якимось чином узгоджуючи це з шкільною програмою, але займаючись тим, що самим важливо.
Катя: Ну, власне, два роки ми пробували. Я спершу навіть комплексувала, чого це я займаю час такою дисципліною. Це дало поштовх шукати зв’язки з іншими дисциплінами, щоб воно не було відірване таке, просто тому, що мені подобається картинки дивитись. І я подумала, що може дати, власне, дитині таке розглядання картинок.
Перший рік я зробила доволі стереотипно. Оскільки в нас епоха триває приблизно 4-5 тижнів – це стосовно не основних предметів. Мова, математика йдуть постійно. Я взяла чотири епохи: прадавній світ, середньовіччя, відродження – стандартну періодизацію. І в першому класі ми намагались багато робити руками. Коли ми говорили про первісне мистецтво, наскельні малюнки, то ми розкатали тут рулон будівельного картону, шукали предмети, які можна було розтерти в пігменти, брали каменюки і каменюками їх розтирали, тобто брали природні фарби. У дітей спершу виникло запитання, а чого воно такого дивного кольору. Я тоді кажу: «Давайте подумаємо, що первісні люди могли як кольори використовувати?». Ми знайшли тоді, що це вугілля і червона глина. Нехай не всі малюнки сюжетно відповідають первісній добі, але досвід малювання природними барвниками вони отримали.
Цікаво, що у дітей ті речі, які їм подобаються, вони переходять і в гру, вони вибігають з заняття і надворі в них починається…
Валя: …полювання на мамонта.
Катя: Так, якісь бойові розкраски, це, доречі, гарна ознака того, що було попадання по темі.
Валя: Заняття вдалося – діти граються.
Катя: Ці ігри так само важливі для нас, як і навчальний процес. Якщо ми бачимо, що у дітей якась дуже цікава гра, то ніхто не буде дзвонити в дзвоник.
Валя: Так, ігри в них бувають дуже цікаві. Мене свого часу дуже насторожив момент, що діти в дворах майже перестали гратись разом. З тих ігор, в які ми грали в дитинстві, я зараз тільки вибивного іноді бачу. А окрім того, читала статтю про те, що у дітей дуже спростились самі ігри, тобто п’ятирічні зараз грають так, як раніше грали трирічні. Немає ускладнення в грі.
Неясно через що саме так відбувається, може тому, що є багато готових ігор – бери й грайся. Навіть не обов’язково комп’ютери, просто дуже багато іграшок. Раніше потрібно було з одної палки-копалки зробити собі всі розваги. І коли ми побачили що у наших дітей це є. Вони придумують… ось, наприклад, коли тут ще було будівництво, всередині двору вони зробили такий летючий корабель – з дощок, цегли, якісь кульки прив’язані – це вітрила були. Вся гра була така велика і динамічна. Цінність такої гри в плані розвитку, і психологічного, і креативного і, може, інженерного, дуже висока. Мабуть тому зараз розвивають ігротерапію, щоб повернути дітям таку гру. Діти самі створюють гру, в якій можуть чомусь вчитися. Ми дуже радіємо, коли наші сюжети попадають в дитячі ігри і так само підглядаємо за ними, в що вони грають, щоб позичати сюжети для занять.
Сашко: Я хочу доповнити щодо навчання в грі. Саме навчання не проходить як гра, заняття навіть мають якусь міру серйозності, але сюжети обираються близькі їм. Скажімо я можу придумувати задачки про героїв мультиків або про самих дітей
Валя: Насправді, це й полегшення. Якщо діти подивились мультик про Робін Гуда, то вже не треба вигадувати, про що будуть задачі з математики – ми рахуємо стріли Робін Гуда. Діти ще переживають події мультику і таке заняття йде легко.
Катя: Ми якось так відійшли… Я тоді завершу про історію мистецтв. Цього року я взагалі відійшла від періодизації. Мені дуже сподобався підхід. Є така жіночка, яка в Луврі працює, Франсуаза Барбгаль, вона написала книгу: «Как говорить с детьми об искусстве». То в неї такий феноменологічний підхід. Вона одразу показує дітям роботи, без попередньої підготовки: занурення в час, біографії художників тощо. Це ще треба бути в специфічному такому настрої, щоб це було не сумно. І звертати увагу на те, що зачіпає, які питання виникають у дитини під час перегляду. Іноді діти месседж художника сприймають дуже добре, нехай ще не вміють формулювати це мовою мистецтвознавців, але обговорити завжди є що. І от цього року я спробувала показувати їм колекцію Національного художнього музею України. Я його дуже люблю. Мабуть, зараз покажу…
Валя: А щодо настрою, в якому переглядати картини, то ми тут трохи створюємо магію. Коли має бути заняття про мистецтва, ми виносимо проектор, засмикуємо штори. І діти певним чином налаштовуються. Це ніби ритуал, який іноді дуже важливий.
Катя: Цей проект у нас був спільний з Олесею, завдання на письмо з української мови. А перед цим в нас була епоха географії, діти вивчали географію Києва. І ось є картина – вид Києва XVIII століття, де ще нічого немає. Як раз привід поговорити. Далі (показує інші картини) ми говорили про одяг різних часів, про
Слухачі: Дійсно поєднання всіх предметів – тут і література, і історія з географією, і мистецтво…
Катя: Ще їх тема паромів цього року дуже зачепила. Ми передивилися зображення паромів в різних культурах і країнах. Що це взагалі таке за явище – як це, немає мосту? А якщо треба на той берег? Що ж робити? Що ж робити? Це може бути і плотик, і човник. Я їм показала найбільший у світі паром, який зараз існує, який потяги переправляє на півночі Європи. Показала десь в глибині Індії, як рікша якийсь за мотузочку перетягує… «в утлой лодчонке». Щоб утворити із сьогоденням такий зв’язок.
А далі ми дивились роботи Пімоненка. І як раз так вийшло, що коли у нас був підсумковий квест в музеї, була його велика виставка. Ми тоді багато говорили про українознавство, про традиції, свята, побут. Дуже гарна вправа помічати якість деталі: скажімо, як визначити, що це за свято?
За природніми ознаками – квітнуть дерева, якісь атрибути специфічні – пасочки. От діти, наприклад, здивувались, чому молодиці вдягнені в чобітки, а дітиська – босі. Гарний привід поговорити як жили, коли взуття могло бути – одна пара на всю родину.
Обряд сватання – знову ж таки можна поговорити про традиції.
З сучасним мистецтвом взагалі дуже цікаво, бо вони несподівані дуже речі кажуть.
Слухачі: То це так і передбачалося, що всі предмети поєднуються? Воно так завжди відбувається в цій школі, щоб всі предмети не роз’єдналися?
Валя: Так, ми дуже намагаємось. В нас це приорітет, кожен раз шукаємо таку можливість.
Слухачі: То для цього викладачі повинні постійно бути всі разом.
Сашко: Під час чаювання.
Валя: Ага, спершу навчання, а потім до трьох ночі чаювання і обговорення.
Катя: А з такими абстрактними роботами мені дуже сподобалось думати, відчувати і описувати враження хтось – іменниками, хтось – дієсловами, прикметниками. Виходять дуже різні історії.
А потім у нас був квест.
Валя: Мабуть треба трохи розказати що це. Взагалі треба дітям робити якийсь підсумок. В першому класі ми кожну епоху завершували невеличким квестор.
Слухачі: А що таке квест?
Валя: Це такий тип завдання, який пов’язаний з бродінням, відшукуванням чогось, розгадуванням загадок.
Але робити часто виявилось дуже виснажливо – підготувати так, щоб вийшло дійсно цікаво. І наприкінці 1 класу ми зробили кілька великих квестів, може ви бачили відео у нас на сайті: піратський квест, драконський квест, ще був принцесковий квест. Тобто великою грою, великою пригодою робиться багато різноманітних завдань. Тобто основна ідея яка. Не казати дитині: «Зараз іспит з математики, згадай все, що ти вчив і використовуй». Ні, ти отримуєш практичну задачу і не знаєш, якими знаннями з якої сфери маєш її вирішити. Це важливо, вміти користуватись усіма набутими знаннями без маячків, без підказок.
Ми придумували, наприклад легенду про піратський скарб, закопаний у лісі. Там справді були закопані золоті шоколадні монети. Вони мали по частинам здобути карту, десь викопати, десь розгадати купу логічних завдань. Одну частину скрутили і вкинули у закопану пляшку, яку не можна було ні відкопати, ні розбити. Тільки горлечко стирчало. Дуже цікаво було спостерігати, як вони ходили довкола, поки здогадались налити води всередину, щоб карта спливла. Можна казати, що фізику треба вчити з шостого класу, але такі очевидні речі, побутові, які можна багато де використати – вони життєві, вони потрібні. Взагалі, всім було дуже весело, татусі в піратів поперевдягалися… Коли всі роблять гуртом, то немає розділення, що оце – серйозна справа, це дорослі займаються, а це – дитячі забавки, коли все спільне, то діти дуже вдячно на це реагують. Взагалі немає нічкого опору, що це можна не робити, що не цікаво.
Такий квест дуже показовий, ми уважно за ними спостерігаємо, хто як реагує на завдання. Ага, ось один любить сам робити, а інший – шукає команду, хтось чекає щоб спершу подивитись, а тоді самому робити.
А Катя взагалі зробила дуже цікаво квест не тут, а в музеї. Це було дуже незвично, заодно ми вчилися правилам поведінки в музеї, не зважання іншим. Тобто багато всього відбувається паралельно, для цього непотрібно окремого уроку етикету, наприклад.
Слухачі: А скільки триває епоха – рік?
Валя: Ні, епоха – це приблизно місяць.
Слухачі: І кожного місяця квест?
Валя: В першому класі було так, але цього року – тільки два квести, один був з мистецтв і другий – буде завершальний, про все, що було впродовж року. І, мабуть, буде по місту, бо цього року вони вивчали географію Києва.
Катюш, ти закінчила?
Катя: Так.
Валя: Олесю, хочеш поговорити про мову?
Олеся: З української мови цього року ми також зробили книжечку, в яку я почала вклеювати дитячі історії і малюнки, які задавала на домашку. Завдання потім почали трохи видозмінюватись. Першу частину книжки ми придумували з дітьми разом персонажів, кожному по одному, потім вони придумують, що відбувалося і чим закінчилось. І кожний мав написати історію від імені іншого персонажа. Можна було намалювати малюнок, потім ми ці історії зачитували, складали в загальну картину. Коди вони пишуть самі, їм дуже хочеться цим поділитися. Заняття ще тільки починається, а вони вже кричать: «Давайте історію! Хочемо-хочемо швидше історії читати!». Потім були й інші завдання. Наприклад, потрібно було спостерігати за одним зі своїх товаришів, а потім написати від його імені: що він любить, як почувається.
Це було завдання на тиждень одне велике. Спочатку я дуже дивувалася, в першому класі вони погано писали, повільно, дуже мало що могли записати і уроки з української мови були переважно усні. А після літа, хоча ніхто особливо письмом не займався, вони на домашці почали по 7 сторінок строчити історії. Був якийсь різкий скачок. Ми потім обговорювали, що у літературі педагогічній це описано.
Валя: Так, це є такий феномен. Діти в першому класі вчиться писати, неважливо у який спосіб, наполегливо і регулярно. Вивчають написання, але прогрес неочевидний. Далі канікули, всі гуляють. І на початку другого класу відбувається скачок в письмі, в швидкості.
Олеся: Я так бачу, що написання історій є такою інтегральною річчю для української мови, бо під час написання історій виникає дуже багато запитань «А як це записати?», де поставити кому, як взяти в лапки. І якісь відчуття інтуїтивної природньої грамотності в них дуже відчутно за цей рік зросли. Можливо, в цьому зіграло роль написання цих історій. Загалом у нас заняття з української мови проходять так, що ми завдать 5 різноматітних вирішуємо. Але щоразу я намагаюсь це робити в руслі їхньої традиції зацікавлення. Так в тому році в них була епоха драконів.
Валя: Це ігри, це мультик – діти півроку гралися в драконів. Не використати цю тему було просто неможливо. Дракони були на математиці – їм крила робили, дракони були в українській мові. Всюди, де потрібен був персонаж з’являлись дракони.
Олеся: Я навіть тоді щотижня писала по історії, де персонажами були вони і дракони, а кожна історія стосувалась якогось явища в українській мові: голосні-приголосні, підмет-присудок. Я все думаю до оформить це і до якоїсь дитячої книжки прилаштувать. А цього року в них інша епоха.
Валя: Цю епоху треба показать... (йде й повертається з кількома маленькими м’якими іграшками). Я всіх не буду приносити.
Сашко: Їх набагато, набагато більше.
Олеся: Спершу з’явилась одна така окаста тваринка, тепер розплодилося дуже багато, у кожного по десятку. І в них дуже розгалужена історія, в кожної тваринки є свої ролі, імена...
Валя: … соціальні зв’язки. Вони все це пам’ятають і події розвиваються з тижня у тиждень.
Слухачі: А як воно задіяно літературно?
Олеся: Наприклад, коли нам треба було пройти звертання, то діти писали записки своєму звірятку, яке саме лишається вдома. Або треба було щось пояснити спонукальним реченням.
Валя: Якщо вже про лупоглазиків зайшла мова…
Катя: Ми їх вдало залучили до вивчення англійської. Ми їх фотографували, придумували ситуації. У кожного звіря свої пригоди, свій характер. І ми застосовували до них програму 2 класу з англійської мови: чиє це звірятко, як його звуть, велике воно чи маленьке, якого кольору, що воно має, що воно вміє. Записували і обговорювали англійською.
Валя: Сашко їх он зважував на математиці.
Сашко: Минулого тижня я подумав, що вже пора з ними розпочинати розв’язувати рівняння. Складні, де невідоме в обох частинах. Тому що, коли невідоме лише з одного боку, це вже було в першому класі.
Ось наприклад, у нас є 3 мавпочки. Дві на одній шальці терезів, одна – на іншій, ще є скількись корків у кожній шальці. Терези у врівноваженому стані. Друга частина умови – знову врівноважені терези, але на шальках вже окрім мавпочок і корків, є ще скляночки.
А в задаче надо было выяснить, сколько весит в пробках одно вот такое вот пучеглазое создание.
Катя: 38 попугаев и одно попугайское крылышко.
Сашко: Исторически, что иногда очень тщательно скрывается в школе, природной моделью уравнения являются уравновешенные весы. Само слово «уравнение» с этим взаимосвязано. для решение надо было эти весы очень тщательно зарисовать.
И потом, я очень четко разделяю и пытаюсь для них разделять: есть идеи и понятия, которыми можно пользоваться для разгадывания загадок, для выяснения ответов на вопросы, для решения задач. А есть система обозначений, специальный язык – «математична мова», на якій можна це занотувати, записати. Мені б дуже хотілося, щоб вони будь-яку ідею могли формулювати звичайною українською мовою, так і якимось формальним записом або малюнком. Малюнок – це третя форма запису.
І от, ми все замалювали, потім мавпочку позначили літерою «М» і проговорили, що знаходиться на одній шальці: 2 мавпочки і 3 скляночки. Так і записуйте, слово «і» українською мовою – це плюсик «+» математичною. Терези зрівноважені, тому знак дорівнює «=». З іншого боку – записують те, що в іншій шальці. Потім: «Що можна робити з терезами в звичайному житті, щоб не порушити рівноваги?» Ми з терезами давно граємося, з першого класу, тому їм вистачило хвилини, щоб зрозуміти, що можна забрати однакові речі з кожної шальки або докласти з кожного боку. Оце все, більше нічого з терезами робити на можна. І, насправді, з рівняннями також.
Згадаємо, тут було дві мавпочки, тут – одна. Забрали по одній мавпочці звідси і звідси. Забрали скляночки – звідси і звідси. Тобто у нас якась складана ситуація, де багато речей, і ми, не порушуючи цікавий нам стан – стан рівноваги, поступово спрощуємо її. Таке спрощення як правило закінчується тим, що один предмет на одній шальці лишається врівноваженим якоюсь кількістю предметів на другій шальці.
Якщо такий процес показати, вони самі його зроблять, намалюють, тоді вони дуже природньо, без ніякої відрази, будуть записувати це скорочення символами – математичною мовою. Це те¸що в 5 класі розказують як трагедію.
Я тоді десь півгодини підбирав предмети, які можна врівноважити. Але присутність мавпочок зробила цей процес таким важливим для дітей. Така зосередженість була, наче це питання життя та смерті.
Валя: Олесю, поки ми ще остаточно не пішли від української мови, я би хотіла, щоб ти розказала про ті практичні штуки, які ти з ними робила: про вузенькі аркушики, про пом’якшення…
Олеся: Спершу хочу не забути порекомендувати одну книжку, яка мене надихнула, це російської педагога Марії Ганькіної «Грамматическая аптечка», вона дуже жвавою мовою написана і розробляє багато підходів діалогічних у викладанні, коли діти стають зацікавлені в процесі. Звідти я почала запозичувати такі речі, що коли ми пишемо диктант, то перевірку здійснюють самі діти, міняються зошитами і стають дуже зосереджені. Це ж така серйозна справа, дуже уважно перевіряють. Або коли диктант годує одна дитина, а інші пишуть.
Або, наприклад, минулого року, коли ми вивчали твердість та м’якість приголосних, тоді діти ще дуже погано писали, багато уроків проходило в усному варіанті. Тоді я роздавала їм мішечки, на яких вони писали якусь тверду приголосну, клали всередину каменюку. Потім впускали ті мішечки на підлогу, вони так гупали, що було чутно, яка ця літера тверда. А потім ми робили подушку м’якесеньку, неа яку ватою виклеювали літери, в з’єднання з якими приголосні стають м’якими: Ь, І тощо. Тоді брали свої тверді приголосні в мішечках, кидали на цю подушку і вони ставали м’якими.
Я пригадую, коли ще минулого року вони вчились читати, я їм робила з великої коробки телевізор. Друкувала на аркушиках якісь новини про Берківці і вони по черзі як диктори озвучували ці новини, в решта були глядачі.
Валя: В тому телевізорі можна було регулювати звук: «Нічого не чутно, зробіть голосніше!» - коли хтось затихо читав.
Олеся: Зараз я українську мову намагаюсь максимально співвіднести з сучасними авторами. Не штучні тексти з підручників, а з творів Андрусяка, Нестайка та інших. Коли потрібно вивчити якісь програмні речі: твердість, м’якість, розставляння наголосів, апострофи тощо, я роздруковую їм віршики сучасних поетів і по ним ми робимо завдання.
Валя: Мені сподобався підхід, йти від потреби. Тобто спершу виникає потреба у якомусь знанні і тоді ти вчишся, а не тому, що тему на дошці написали. От Олеся іноді видає їм такі вузенькі аркуші з лінійочками поперек, куди ціле слово влізти в принципі не може. І вони пишуть слів двадцять і там в кожному слові є перенос або навіть кілька. Реальна потреба робити перенос слова, а не штучно розбивати на склади.
Олеся: Деякі завдання ми періодично повторюємо, змінюючи наповнення. Наприклад, дуже подобається писати записки або оголошення. Там дуже добре використовувати звертання, спонукальні речення. З усіх їхніх завдань я визбирую їхні помилки, роздруковую на аркушиках і даю їм на виправлення. Потім з виправлених слів іноді складаємо речення-нісенітницю, це їх чомусь дуже сильно надихає. В таких реченнях вони скільки завгодно можуть шукати підмети і присудки, обставини, дієслова.
Крім того, я намагаюсь у вправи залучати елементи автентичного фольклору. Якщо це скоромовки чи веснянки, то справжні, давні. Постійно намагаюсь включити в дітях елемент творчості, щоб вони багато самі придумували, генерували історії.
Ще хотіла би сказати, що великим позитивом є коли дитина багато читає. Принаймні мій досвід з моєю дочкою показує наскільки зростає словниковий запас і відчуття мови. Тому хочу показати ті книжки, які у нас спрацювали. Бо раніше був такий період, коли я намагалась заохотити її до читання. Це були перші такі книжки, а потім вже пішло-поїхало.
Сама перша книга Всеволода Нестайка: «Пригоди в лісовій школі». Це були перші «товсті» книги, які Іванка прочитала сама. Потім був доволі довгий період, коли вона починала щось читати, але її то не зацікавлювало. Потім я натрапила на серію книжечок Івана Андрусяка, яка для дівчаток добре підходить, «Як Ліза і Стефа втекли з дому», «Кабан дикий, кіт великий», про Чакалку. Ще серія «Мама, тато, восьмеро дітей і вантажівка» з усіма можливими продовженнями.
Я іноді на заняття приношу книгу, зачитую з неї шматочок, або пишемо диктант. На останньому занятті, коли ми читали Дерманського, Федько каже: «Я зараз дочитаю про піратів, а потім, можна цю книжку позичити?»
Слухачі: А в этой школе у вас только украинский язык? Как они воспринимают русскую грамматику, русские книжки?
Олеся: До російської мови, я думаю, ми дійдемо в наступному році. Тому що за шкільною програмою вона в 2 класі не вимагалася.
Слухачі: То есть в школах сейчас изучают з 3 класса русский?
Олеся: В Київських школах, зазвичай з 2, а в сільських – з 3 класу. Будемо щось придумувати. Я вже колись пробувала, давала їм завдання – абзац на переклад, але це виявилось ще складненьким. Але мені сподобалось, що я їм пропонувала перерватися на половині, але ніхто не відступився і довів до кінця. Мені здається, що переклад найправильніше розробляє відчуття мови. Паралельно виникає багато питань про синоніми, про користування словником.
Слухачі: Але часто коли йдеться про вивчення будь-якої іноземної мови радять просто користуватись нею, читати, а не перекладати.
Олеся: Це буда лише один з видів діяльності. Просто я знаю по собі, я літературою займаюся, і глибинне відчуття мови виникає, коли, наприклад, перекладаєш вірш якогось автора, тоді настільки відчуєш, настільки зрозумієш, що він мав на увазі. Значно глибше, ніж коли просто цей вірш прочитаєш. Російська мова просто ще чекає, я вже намагалась підкидати Іванці російськомовні книжки, поки що вона їх відкладає. Мультики вона дивиться російською, розуміє. І хоча вона від народження україномовна, іноді в компанії діток почала проговорювати російські фрази. Це якось дуже природньо виходить і я просто чекаю того природнього моменту, коли вона зачитає російською сама, яка її зачепить. Я звісно, хотіла б, щоб вона таким же чином вивчила і французьку, і польську. Англійською ми щільно займались весь минулий рік. Мультики я своїм дітям тільки англійською ставлю. І на Варварі, котра менша, це дуже сильні плоди дає. Я нещодавно з подивом дізналася, ми півроку цього не згадували, але вона чудово пам’ятає, як будуть очка, ручки, ніжки, животик, спинка по-англійськи. Якщо її питати англійською, вона все чудово показує. Я більше на записування у підсвідомість сподіваюсь у вивченні мов, а зараз стільки мультимедіа можливостей для цього.
Слухачі: А можна я оце зачитаю? Визначення маршрутки з людьми: «Це великий яких на дисках, які крутяться, і в цьому ящику багато різнокольорових істот, які рухаються»
Слухачі: А что, это задание какое-то было?
Олеся: Так, інопланетянин, який потрапляє в цей світ і ще нічого в ньому майже не знає. Потім ми дійшли до того, що щось він повинен знать, бо інакше ми зовсім його не зрозумієм. Має бути якийсь спільний базис. І він мав описувати звичні нам об’єкти свіжим оком, ніби вперше це все бачачи.
(перерва)
Сашко: Мне был очень непонятен сегодняшний день. Вот придет куча каких-то людей. Непонятно, что волнует на самом деле. Я даже проводил небольшой експеримент среди друзей: «Вот представьте, что вы пришли в такую школу. Какие вопросы вы хотите задать?» И там был набор стандартных вопросов: программа, нагрузка на детей. Практически все они уже прозвучали тут. Но был один такой необычный, который заставил меня немножко задуматься. Вот есть мама, у нее сын или дочь, скажем 1 клас. И есть какой-то отдельно взятый предмет, например, математика, но в общем, может быть и какой-то другой, не важно. И допустим даже этот ребенок приносит хорошие оценки. Но существует ли способ каким-то образом понять, он вообще занимается тем, что надо или это профанация.
Слухачі: Учитель занимается тем, что надо, или ребенок занимается тем, что надо?
Сашко: Действительно ли учится чему-нибудь либо он просто выполняет бессмысленные требования. То есть соответствует ли обучение сути изучаемого предмета.
Міша: То есть сам предмет может и не понадобится, но если уж он такой есть, то адекватно ли его изучают?
Сашко: Мне про другие предметы говорить сложно, даже если у меня есть какое-то впечатление, но оно спорное. А по поводу математики…
Валя: оно бесспорное (смеются).
Сашко: Ну вот, например, если в программе записано, что ребенок должен хорошо считать. И он хорошо считает. Называет фигурки. И оценки хорошие. Это все? Так вот на мой взгляд этих критериев очень недостаточно. Существует такое бытовое представление о математике, что это и есть то, зачем ей заниматься – счет и названия фигурок.
Міша: Ну, это минимум. Если может еще что-то, то это похвально. А если отсутствует – значит плохо.
Сашко: Но на самом деле, в моем понимании, если математика будет сводится только к этому, то та точка зрения родителей «Да зачем это вообще нужно?!» она справедлива. Если так только учат какие-то названия фигурок, какие-то значки, слова непонятные – «синус» или еще хуже. Тогда это действительно совершенно бессмысленное занятие на протяжении 10 лет. Которое никому не пригодится.
Слухачі: Учат правилам, но не учат из применению.
Сашко: На самом деле полезность их применения тоже очень спорная, обычно востребованная только в узких каких-то областях. Кроме счета, наверное.
Валя: Математика – це взагалі не практична наука, вона не для того, щоб її практично застосовувати. Вона як мистецтво, яке може бути практичним тільки в форматі «Дырку на обоях загораживает».
Слухачі: Но математика же развивает логику, а уже логику можно применять.
Міша: Логика – это отдельная дисциплина.
Сашко: Я, например, не знаю, что такое «логика». Я знаю, что такое математическая логика, но это уже институтский курс. А что такое «логика» в бытовом, философском смысле, я этого не понимаю.
Міша: Ну, речь, которую ты артикулируешь, она при помощи логических связок существует. Предложение компонуешь на основе правила исключенного третьего. Мы не формулируем эти правила, но мы ими пользуемся. и поэтому понимаем, о чем ты говоришь.
Сашко: Я могу сказать что-то такое, что в моих словах не будет никакой логики, но эмоционально ты меня тоже поймешь (смеются).
Міша: Например, мы можем сформировать полноценное предложение из незнакомых слов. Находу придумать слова, которых в речи нет.
Сашко: Да, мы можем, мы можем. Намного важнее, когда я вижу, что ученик не боится неизвестной информации, он пытается разделить ее на части, проанализировать какие взаимосвязи между этими частями, задает вопросы. Потом пытается найти аналогии этой информации – образные, словесные. Для меня это намного больше математика. Если ребенок проявляет такие действия, это служит хорошим индикатором. К тому же, это ему в жизни пригодится с гораздо большей долей вероятности, чем значки…
Міша: Но если смотреть с точки зрения минимальных чаяний, то соответствие школьной программе и умение подсчитать сдачу в магазине должно быть в порядке. Если это так, то дальше – действуй загадки, ребусы, логические парадоксы. А если ребенок не умеет считать. Это все равно, что отдать сына на секцию боевых искусств с тем, чтоб его не обижали местные ребята. Он, скажем, год позанимался, а постоять за себя не может. Отец тогда «Чем вы вообще здесь занимаетесь?»
Сашко: Любишь ты, Миша, утрировать, доводить частный случай до абсурда.
Міша: Нет, я к тому, что наши дети считать умеют, меня удовлетворяет. В конце школы они получат аттестат, прекрасно.
Сашко: Хорошо, счет – это необходимая вещь, но ей можно учить по-разному.
Міша: Да, но учить этому надо в школе, а не говорить, что «Вы примерами дома позанимайтесь», а мы пока тут экспериментальное что-нибудь... Не, ну пока все нормально, соответствует.
Сашко: Вопрос оценки адекватности педагогов родителями – это довольно узкий взгляд, под ним должна скрываться аргументация. Иначе его нельзя соизмерить или сравнить, он подходит тебе как родителю, подойдет ли он ребенку. Вопрос только в том, исходя из каких аргументов и предпосылок он возникает, и к чему мы движемся. Вот это можно сравнивать – исходную точку и конечную.
Міша: У родителей есть какой-то обывательский взгляд на те вещи, в которые он не углублялся. Но этот поверхностный, дилетантский взгляд должен быть в ключе глубокого и узкого взгляда учителя. То есть мой взгляд должен быть включен в твою систему. То есть ты учишь детей всему, чему считаешь нужным, и в том числе тому, что я подразумеваю под этим предметом. Потому что если у нас совсем расходятся взгляды, ты меня не убедишь. То есть дети в нашей школе должны обладать теми знаниями, которые получают их сверстники в обычной школе, а уж что ты сверх этого нагрузишь – пожалуйста, я доверяю тебе как профессионалу.
Сашко: Миша, а что в рисовании является таким вот базисом, минимумом.
Міша: Есть некоторые вещи которым детей не следует учить до какого-то возраста. Сейчас важны музыка и речь, а изобразительная грамота – это очень узкая сфера, если ее в раннем возрасте изучать, то получается примитивно, не интересно. Мы это видим у многих художников.
Сашко: А ты допускаешь, что есть противоположная точка зрения, что есть люди, которые предполагают, что нужно наработать какие-то техники…
Міша: Да я их лично знаю, этих людей. К чему ты клонишь?
Сашко: Если я тебе определю математику… Вот например есть навык счета и какие-то другие навыки, равноценные навыку просто красить стены. А отдельно можно заниматься изобразительным искусством или искусством разгадывания загадок, искусством делать правдоподобные догадки. Это и есть математика. Такая игра, в которую можно играть.
Міша: Так мы ж об этом и говорим. Вот, пожалуйста, минимум - красить стены – обеспечь, а потом поверх – изображай.
Слухачі: Так в математике фишка в том, что вот этот минимум – красить стены он базируется как раз на мистических вещах абсолютно. Но том, что 3 совершенно не 1, а 5 – это далеко не 3.
Сашко: 2 яблока это мистические вещи?
Слухачі: Конечно. Из 3 яблок можно сделать то, что из 1 не сделаешь, но в то же время 3 – это 1 и 1 и 1.
Міша: Это смотря что мистикой называть. Я столько мистики в крашение стен могу нагнать, куда там математике…
Слухачі: Говорят, что счет от 1 до 10 это элементарный навык. Это не элементарный навык. Как так получается, что 6 и 4 – это то же самое что 7 и 3? Это с точки зрения 30-летнего опыта кажется естественным. А первый раз это постичь – это просто небесное открытие.
Сашко: Но тем не менее, это довольно просто понять, если раскладывать те же яблоки. Об этом я могу судить по своему опыту последних двух лет в этой школе.
Слухачі: То, что ты смог это объяснить и в ответ получить правильное решение задачи, еще не значит, что ты понимаешь, насколько для них это было великим открытием.
Сашко: Ого, это уже глубоко. Это такой троллинг, жесточайший (смеются.) Думаю, на этом пора завершать.
Немає коментарів:
Дописати коментар