Яйце-райце

Колись була птиця Жайворонок царем, а царицею — Миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:

— Нехай мені буде!

— Нехай мені! — каже Жайворонок.

Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім Миша каже:

— Ну, я лучче перекушу.

Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зернину в зуби та в нору й побігла. Тут цар-Жайворонок збирає всіх птиць, щоб завоювати царицю-Мишу, а цариця скликає всіх звірів, — і почали війну. Як вийшли в ліс, — то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме літаючи бити звірів... Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась — аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерево і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил.

На другий день, тільки-но розвиднілось, цариця кричить:

— Ану, вставайте воюватися!

Птиця, що підійметься, то й упаде на землю, — так звір і розірве. І цариця повоювала царя.

А один Орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець. Побачив, що він сидить на дереві, — як націлиться на нього. А той Орел так просить його:

— Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану!

Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:

— Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!

Стрілець ще наміривсь утретє; Орел знов його почав просити:

— Ей, голубчику-братику! Не бий мене, та візьми до себе — я тобі у великій пригоді стану.

Стрілець повірив йому: поліз та зняв з дерева, та й несе його додому. А він йому каже:

— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повідростають.

А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Він її за рік із'їв та й каже тому чоловікові:

— Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.

Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав, та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:

— Ще в мене мала сила, заріж іще одну ялівку!

Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із'їв за рік. Там знову, — як полетів... Пролітав мало не цілий день, — увечері знову прилітає та й каже йому:

— Заріж іще й бугая!

Той чоловік думає: «Що тут робити, — чи зарізати, чи ні?» А потім каже:

— Більше пропало — нехай і це пропадає!

Узяв та й зарізав йому бугая. Він як з'їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, — то літав так високо — аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже йому:

— Ну, спасибі тобі, чоловіче; вигодував мене, тепер сідай на мене.

— Що з того буде? — питається чоловік.

— Сідай! — каже йому.

Цей і сів.

Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить додолу, — коли це Орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:

— А що, як тобі здавалось? А він йому каже:

— Так, наче я вже неживий був. Тоді Орел йому каже:

— Отак саме мені було, як ти на мене націлявся. Потім каже:

— Сідай знов.

Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього, — ну, нема що робити, — таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а звідтіль як скинув його з себе, — та підхопив його так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:

— А що, як тобі здавалось?

— Так, наче вже кістки мої розсипались, — відповідає чоловік.

Тоді Орел йому каже:

— Так само й мені було, як ти вдруге націлявсь. Ну, ще сідай.

Той сів. А він як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло землі, та тоді питається його:

— Як тобі здавалось, коли ти летів на землю?

— Так, наче мене зовсім не було вже на світі, — відповідає той.

Тоді Орел йому каже:

— Отак само мені було, як ти втретє націлявсь. — А потім каже: — Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та будемо летіти до моєї господи.

Ото летять та й летять. Прилітають до його дядька. А він йому каже:

— Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе, чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на очі приведу.

Він приходить у хату, коли це йому кажуть:

— Чи по волі, чи по неволі?

— Добрий козак усе по волі ходить, — відповідає їм.

Вони його питаються:

— Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну, — та ні чутки ні звістки.

А він їм каже:

— Як дасте яйце-райце, то я на очі приведу. Вони йому кажуть:

— Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.

Тоді він виходить із хати та й каже Орлові:

— Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.

— Летімо далі! — каже йому Орел.

Летять та й летять, та й прилітають до його брата, і тут те саме говорив, що в його дядька, — таки не дали яйця-райця. Прилітають до його батька, а Орел йому каже:

— Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш,що бачив і на очі приведу.

Увіходить він у хату, а вони йому кажуть:

— Чи по волі, чи по неволі?

— Добрий козак усе по волі ходить, — відповідає їм.

Вони його стали питатися:

— Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає — четверте літо: десь пішов на війну та, мабуть, убили його там.

А він їм каже:

— Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу. Батько Орлів каже йому:

— Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.

— Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!

— Піди ж приводь, — зараз тобі дамо!

Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому дали яйце-райце і сказали:

— Тільки не розбивай ніде по дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб'єш.

Він іде та й іде, та так схотілось пити йому... Коли це знайшов криничку. Тільки-но став пити воду, та якось об цебрину й розбив яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; то що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться... Кричить бідолага: нічого сам не зробить! Коли це іде до нього Змія та й каже йому:

— Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей ізжену в те яйце-райце?

— А що тобі дати? — питається він. Вона йому каже:

— Даси те, що без тебе стало дома? А він каже:

— Дам!

От вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце й дала йому в руки.

Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:

— Це ж я тебе, сину, віддав Змії!

Нема що робити, — журбою не поможеш! Якось треба жити. Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот, — забагатів.

Живуть вони, аж поки син підріс. От він і каже:

— Це ви мене, тату, віддали Змії. Ну, дарма, якось буде!

От він зараз і пішов до Змії.

Приходить до неї, а вона йому каже:

— Зроби мені троє діл, та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з'їм!

А коло її хати був великий луг — скільки оком зглянути! Так вона йому каже:

— Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував і щоб там зорав і пшениці насіяв, вижав її, в скирти поклав і щоб таки в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.

Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі була зміїна дочка замурована. Він приходить сюди та й плаче. А та дочка його питається:

— Чого ти плачеш?

— Як же мені не плакати, — каже він, — коли Змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч.

Вона його питається:

— А що ж там?

Він їй і розказав. Вона й каже:

— Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.

— Добре!— каже він.

Вона йому каже:

— Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав, та понесеш їй паляницю.

От пішла до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить, — на тім місці ореться, пшениця сіється... — і до світанку спекла паляницю, дала йому: він приніс до Змії в хату і положив на столі.

Вона прокидається, — вийшла в двір та й дивиться на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже:

— Ну, впоравсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!

Та зараз йому й загадала:

— Щоб ти оту гору розкопав і щоб тудою Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!

Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:

— Чого ти плачеш?

Він їй розказав те все, що йому Змія загадала. Так вона йому каже:

— Лягай спати тут, я це все пороблю.

А сама як свисне: так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються... Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивиться, що все так зроблено, як вона йому загадала.

Тоді загадує йому втретє:

— Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.

Він знов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його:

— Що загадала?

— Загадала піймати золотого зайця, — відповідає він.

Тоді вона каже:

— Оце вже не жарти: хто його знає, як його і вловити! Одначе ходім до тієї скелі.

Вона каже йому:

— Ти стань над норою, будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори — бери його: то золотий заєць!

Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:

— А що, нічого не вилазило?

— Ба ні, лізла гадюка, а я побоявся ЇЇ, щоб не вкусила, та й пустив,— відповідає він.

А вона йому каже:

— А щоб тебе: ото самий заєць! Ну, гляди ж, — я ще піду; та як буде хто виходити й буде казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!

Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка.

— Чого ти, шину, тут шукаєш?

— Золотого зайця, — відповідає він. Вона йому каже:

— Де тут він ужавшя, тут його нема!

Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівка та й питається його:

— А що немає зайця? І ніщо не виходило?

Він каже:

— Ба ні, виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю, а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його нема; то я й пустив.

Тоді вона каже:

— Чом ти не тримав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці, — тільки не віддавай їй у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.

От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв, приніс того зайця, положив його на стільці та й каже їй:

— Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.

— Добре — йди! — каже вона.

Він пішов.

А Змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за ним. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це Змія зметикувала, що то не заєць був, а її дочка, — давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними; коли вони чують — аж стугонить земля... Тоді вона каже:

— Оце вже за нами біжить! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; та як буде питатися тебе, чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою, то ти скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.

Коли це Змій летить та й питається того діда:

— Чи не бачив тут — не йшли сюдою парубок з дівкою?

— Ба, йшли, — відповідає дід. Той питається:

— Давно ж вони йшли?

— Тоді, як оця пшениця сіялась, — відповідає дід. Змій каже:

— Цю пшеницю вже пора косити, а їх учора не стало. — Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.

Прилітає Змій додому. Змія його питається:

— А що не догнав? І нікого не зустрічав по дорозі?

А він каже:

— Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь, чи не бачив — тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже: ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, — так я й вернувсь.

Тоді Змія йому каже:

— Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі!

Біжи вдруге за ними, та щоб доконче розірвав!

Летить Змій. Коли ті чують, що летить він ізнов — аж земля реве, — так вона каже:

— Ей, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти — ченцем; та як буде він тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: бачив тоді, як оцей монастир будували.

Коли це летить Змій та й питає цього ченця:

— Чи не бачив — не йшли тут парубок і дівка?

А він каже:

— Я бачив тоді, як оцей монастир роблено. А Змій каже йому:

— їх учора не стало, а монастир уже годів сто, як його роблено.

Сказав це та й вернувся назад.

Приходить додому та й розказує Змії:

— Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.

Тоді вона йому каже:

— Чому ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив: то ж вони! Тепер я сама побіжу: ти ні до чого.

Побігла. Ото так біжить... Коли ті чують — аж земля реве і аж гаряча стала. Дівчина тоді каже йому:

— Ей, отепер ми пропали: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.

Прибігає Змія та й каже до тієї річки:

— А що, втекли?

Перекинулась зараз щукою, — давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пір'ям гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась, гонилась, — так-таки не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пилами, /іа, напилась багато та й лопнула.

Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:

— Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди — усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі в кого-небудь.

Ото він прийшов у хату, з усіма привітався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Та ж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, так і забув за ту дівку.

Ото побув півроку та задумав женитися. Йому нарадили одну Пірну дівку, щоб він її брав; а він за цю й забув, що його врятувала від змії, з іншою заручився.

От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав, — хоч її й ніхто не знав, що вона за дівка. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, — вони стали живі! Голубка й почала говорити до Голуба:

— А ти забув, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?

— Забув, забув! — відповідає Голуб.

Потім знов вона каже:

— А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти промили на байдаки?

— Забув, забув! — відповідає Голуб.

Потім знов Голубка каже:

— А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти за мене й забув?

А Голуб каже:

— Забув, забув!

Тоді парубок і згадав за ту дівку, — за цю-таки саму, що голуби робила, — та ту покинув, а з цією оженивсь. І тепер так живе добре.