Найкраще у людини виходить робити те, чого вона хоче. Тоді непотрібні ніякі зовнішні мотивації, достатньо просто її бажання. Але коли йдеться про навчання в школі, зазвичай йдеться не про бажання, а про обов’язки: «Хіба хочеш - мусиш». Іноді батьки розвивають аналогію на кшталт: «Я, наприклад, також не хочу йти на роботу, але треба. А тобі треба в школу». Але це аж ніяк не додає дитині мотивації до навчання, скоріш навпаки… Школа стає чимось відразливим, що треба перетерпіти, перемучитись, відбути як покарання. Хоча насправді дітям дуже подобається вчитись, вони цим займаються постійно, питання лише в якій формі.
Тож питання мотивації до навчання – це проблема не дитини, це скоріш світоглядне питання родини вцілому. Але, щоб трохи звузити питання, зараз розглянемо ситуацію: є конкретна дитина, яка навчається в школі і її батьки/вчителі, які мають її на те навчання мотивувати.
Я тут бачу два можливі шляхи. Перший – це представлення навчання в тих формах, які вже є цікавими для дитини. І другий – зацікавлення новими видами діяльності.
Якщо спитати дітей початкової школи, чим вони люблять займатися, думаю більшість скаже, що «гратися!». Саме на цьому бажанні й ґрунтуються усі різноманітні ігрові форми навчання. Головне підібрати те, що спрацює з конкретною дитиною. Саме тому ми в БеркоШко часто «підглядаємо» за тим, в що граються наші діти і згодом на заняттях використовуємо ці теми. Так в першому класі у дітей була ціла епоха драконів. Навіяна мультиком «Як приборкати дракона», книгами з Драконознавства. У них завелись свої гумові іграшкові дракони, яким вони вили гнізда, де виводились дитинчата… події розвивались понад півроку. Звісно, що цим треба було скористатись. Дракони стали на той час головним носієм української мови для дітей, розвиток мовлення крутився навколо драконячих історій, математика вирішувала питання драконячої спільноти. І дуже логічно однією з підсумкових перевірок за рік став Драконячий квест.
Ще одною темою для дітей були пірати. Після того як влітку на морі діти наслухались піратських байок, потім почитали книгу про Пітер Пена, подивились мультик… Словом також глибоко занурились в контекст, і ми разом з ними. Коли тема жива, то грати в неї дуже цікаво. В той час як ми вивчали географію, діти дуже захопились малюванням карт. І це стало у пригоді в пошуках піратських скарбів, а що може краще мотивувати на вивчення орієнтування на місцевості?
Зараз в нас самочинно виникла доба Лупоглазиків, це ми так називаємо маленьких плюшевих звірят.
Спершу Федькові подарували одного лємурчика, потім у дівчат з’явились мавпочки. Зараз їх вже розплодилося… кожний має по три-чотири тваринки з дуже складними соціальними зв’язками. І сюжети ігор з цими звірятами постійно ускладнюються. Зрозуміло, що коли на уроці англійської мови дітям пропонують написати історії про пригоди їхніх звіряток, то це викликає суцільний захват, а зовсім не спротив вивченню граматики.
Час від часу нових персонажів для ігор придумують самі діти, часом ми їм щось підкидаємо – раптом приживеться. Так останнє, що виникло – історії про Робін Гуда. З одного боку дітям цікаво обговорювати етичні питання: добро, зло, безкорисливість, жадібність, відвага, боязкість. З іншого – рахувати стріли Робін Гуда цікавіше, ніж кількість літрів оліфи, яку витратили на фарбування дощок.
В нас ще з’явився й зворотній зв’язок з іграми. Після деяких занять діти граються в те, про що говорили на занятті. Часто у дитячих іграх набувають розвитку історичні заняття: про первісних людей, чи нещодавно про Єгипетських мумій. Але не тільки. Після дослідів зі сполученими посудинами, діти півдня грали у ванній з водою, рідким милом і олією.
На питання: «Що у вас там?» загадково відповідали «Ми хіміки!». Живий світ також хороше підґрунтя для ігор – якими тільки тваринками не перебули діти минулої весни!
В принципі, для нас це є ознакою вдалого заняття, якщо діти ще якийсь час рефлексують те, про що дізналися.
Поки що мова йшла про використання сюжетів ігор для занять і занять – для ігор. Але також дітям дуже цікаво, коли на занятті фігурують їхні життєві ситуації. Коли на математиці вони рахують хто скільки млинців з’їв на обіді в БеркоШколі, або пишуть вдома твір про молодшого братика чи сестричку.
Другий шлях є трохи складнішим, але й без нього не обійтись, бо не з кожним заняттям можна легко придумати розвагу, або її стане не надовго. Так в моєму випадку виявилось з навчанням сина письму. Поки це була зовсім нова діяльність, поки обсяги були не дуже значні – ми гралися. В пошту, в письменників, в каліграфів. Але в якийсь момент азарт новизни вичерпався і виявилось, що навчитись письму, а тим більше охайному письму, це дуже важко. І рука втомлюється, і непосидючість дається взнаки. Отут я й взялася до іншої мотивації. Спершу дістала кілька своїх інститутських конспектів з гарно записаними лекціями, схемами і малюночками – синові таке дуже подобається. Розказала про те, як професор начитує лекцію, не диктує!, і всі встигають записати важливе. Потім показала йому медичну картку із записами лікаря, попросила прочитати про що там йдеться… Після невдалих спроб виявилось, що мало писати швидко, треба писати й розбірливо.
Не знаю, як оцінити дієвість таких методів. Можливо муштра прописами в початковій школі змушує дітей писати більш охайно, але на мою думку нехай він зараз пише трохи кривенько, але для себе, аніж рівненько – заради оцінки.
Зараз хочеться сказати кілька слів про класичну шкільну мотивацію оцінками, а також подальші мотивації рейтингами, дошками пошани та іншими аналогічними мотиваторами.
Звісно, це працює. Інакше б його не застосовували. Але на мою думку, оціночна система має кілька вад. Зокрема, створює ілюзію, що оцінки можна порівнювати. Точніше, що роботи дітей можна звести до еквіваленту оцінок. Але хіба дві роботи, виконані на «четвірочку» будуть однаковими? І переваги і недоліки будуть різними, у кожного свої особливості.
Втім, зовсім уникати оцінювання роботи не можна. Індивідуальний підхід до дитини дозволяє робити оцінювання не формальним, а схожим на обговорення.
«З цією частиною завдання ти добре впорався. А над цим ще варто попрацювати». «Молодець, правильно вирішив задачу, але записувати треба охайніше». Завдяки обговоренню у дитини формується адекватне сприйняття власної діяльності. Якщо дитина старанно виконувала завдання, докладала зусиль, то це завжди помітно і висвітлення цих моментів в обговоренні дуже заохочуватиме старатись і надалі. Водночас, якщо завдання виконано абияк, то після обговорення стане зрозуміло, що підхід «і так згодиться» не спрацює.
Але ще гіршим побічним ефектом оціночної системи, на мою думку, є підміна цінності знання на цінність оцінки. Важливішими видаються не власні навички і думки, а те, як інші люди тебе сприймають. Саме оцінювання є дуже суб’єктивним, не може бути неупередженим. А якщо оцінки стають значимими для дитини, виникає спокуса працювати на оцінку, не для себе, а для когось.
Зрештою, діяльність людини стає залежною від оцінок цієї діяльності іншими людьми, а це блокує розвиток нетрадиційних напрямків, пошук альтернатив. Тобто підсвідомо формується бажання братися лише за ті справи, які будуть схвалені іншими, а не за ті, до яких в самого душа лежить, ігнорування власних прагнень заради суспільної думки.
Якщо задуматись, то я чимало способів змусити людину зробити те, що вона не хоче, але для цього потрібно: прохання, пояснення, укладання договору, маніпуляції… погрози, підкуп, шантаж – також ніхто не скасовував. І коли батьки або вчителі змушують дитину вчитися, то зазвичай використовують всі ці методи, їх форма залежить лише від традицій конкретної родини. «Якщо цього тижня принесеш лише 11 і 12 – підемо в аквапарк», «Якщо не вирішиш ці приклади, на вулицю не пущу!», «Давай ти зробиш задачу, а я дозволю тобі пограти на комп’ютері» та інші. Те саме відбувається в школі, там лише інші наслідки – погані оцінки, осуд колективу, батьки в школу, педрада, залишання на другий рік (між іншим, не знаю чи досі таке практикують), відрахування за школи.
Зазвичай такі способи спрацьовують, батьки та вчителі знають, на що можна надавити. Але треба усвідомлювати, що це не є мотивацією дитини до навчання. Це мотивує дитину виконати вимоги, тобто виконати бажання батьків. І в такому разі добре замислитись: а як саме звучить бажання в навчанні дитини? Погодьтеся, що «Я хочу, щоб моя дитина вчилась в самій престижній школі/університеті», «Хочу, щоб в дитини були хороші оцінки», «Хочу, що був не дурніший за інших» і «Хочу щоб дитина виросла освіченою людиною», «Щоб була щасливою» або «Щоб дізналась який цікавий світ» - це все різні бажання, і цей перелік можна безкінечно продовжувати. Тож, перш ніж братися мотивувати дитину до навчання, спершу зрозумійте – навіщо це вам.
Наприклад, якщо ви хочете зацікавити дитину навколишнім світом, надихнути її на пізнання, то мотивувати її оцінками якось недоречно. Водночас, треба бути свідомим того, що саме по собі пізнання не дає навичків заробляння грошей чи вирішення конфліктів.
Якщо ж хочете, щоб дитина перемагала в олімпіадах, вчилась в престижному навчальному закладі, то її необхідно навчати не лише тому, що її цікавить, а скоріш тим темам, предметам, які там котируються. Тренувати дитину на участь в конкурсах, змаганнях. Хоча сама по собі змагальність не стане орієнтиром в житті. Можна півжиття вчитись стрибати в довжину найдалі за всіх і таки навчитись, щоб потім зрозуміти, що насправді хотів не стрибати, а грати на флейті.
Валентина Мержиєвська
Немає коментарів:
Дописати коментар